Читати книгу - "Діаманти Ківі-Ківі"

Екендель зіскочив з сідла, рвонув з чохла рушницю, зарядив її і, широко ступаючи, піднявся по сходах.

— Сержанте Міллер, сержанте Гроссе, ви на службі чи на гулянці? Де Піт Крішансен? де Маукі?

— Піт зараз принесе ще одну пляшечку. А Маукі десь у Марії Магдалини. Вона кладе йому холодні компреси на спину і на інші, місця, де треба. Потім ми закуємо його в кайдани і повеземо в Рітфонтейн. Звідти його поженуть у Мафекінг. Але навряд чи дійде. Піт добре доклав до нього руки. Та якщо зважати…

Екендель зблід.

— Отже, ви вирішили, що можна вершити суд, не чекаючи моїх показань? Хоч я вважаю себе рехоботером, але моє слово — слово білої людини. Я подам у суд на Піта Крішансена!

— Ну-ну, старина, фронтовий друже! — вигукнув сержант Гроссе. — Ти, як і при Соллумі, все лізеш на рожен. Які в тебе докази?

— Два мішки отрути!

— Ті, що бушмен украв з старої повітки?

— То вигадки Крішансена. Ще один доказ — показання Маукі. Йому звеліли висипати отруту на пасовисько біля Могили бушменів.

— Але ж суд цього не визнає! Бродячий бушмен не може свідчити проти білої людини через свою природну брехливість і моральну неповноцінність!

— А, чорт! Мораль бідолашного хлопця набагато вища за мораль Крішансена. Білий фермер брехав мені про виходи солі біля Могили бушменів, брехав, що в нього нема солі-лизунця!..

— Таке буває з кожним, Екендель. Але не жартуй з рушницею. Опусти дуло вниз!

Сержант Міллер відвів убік важку рушницю саме в ту мить, коли на дверях з'явився господар «Епукіро-ост». Помітивши Екенделя із зброєю, він одсахнувся, коліна в нього підігнулись, з тремтячих рук вислизнули дві пляшки. Крішансен прихилився до одвірка. Тільки коли поліцаї втихомирили його оскаженілого сусіда, до бура повернулася мова.

— Оце добре… Оце добре… — затинаючись, пробелькотів він. — На моїй власній землі вітати мене з рушницею. Міллер, Гроссе, це ж замах на мене!

— Замах — це замах, а не вбивство, і за нього не судять, — буркнув поліцай. — Екендель, старина, сідай! У тебе що, сонячний удар?

Але Екенделя неможливо було втихомирити.

— По всій окрузі від Рітфонтейна до водоспадів Замбезі тебе називають протухлим шматком м'яса, Крішансен, — вигукнув він. — Але я і гадки не мав, що ти така тварюка. Навіть у найскрутніші часи я не зустрічав таких… Де Маукі?

— Що тобі до того? — Коли Крішансен побачив, що чотири дужих поліцейських кулаки взяли його під захист, до нього знову повернулося самовладання. — Маукі мій наймит, і я відповідаю за нього. Ви, рехоботери, краще частіше згадували б про свою змішану кров…

Екендель блискавично заліпив йому ляпаса.

— А-а, чорт! У в'язницю цього бастарда! — зарепетував бур.

— Кров не пролита! — буркнув сержант Міллер. — Але з мене досить, ситий по зав'язку. Екендель, негайно, без заперечень і скандалу забирайся додому. Це наказ, друже! А ви, Крішансен, можете подавати в суд за образу вашої гідності. Тільки ми вам не свідки. Слово честі, це по-джентльменськи — заліпити ляпаса!

— Гаразд, я їду. Але разом з Маукі! — рішуче заявив рехоботер.

— Ви одержите бушмена, якщо заплатите його борг. Двісті п'ятдесят фунтів золотом на стіл, і я передаю контракт! — глузував господар «Епукіро-ост». — Або ж віддайте за цю свиню свого племінного барана!

— Ви одержите його! Міллер, Гроссе, будьте свідками. Я віддаю містерові Піту Крішансену за Маукі племінного барана Чорне Диво. Давайте папір і кличте Маукі! Закріпимо угоду письмово. На ваше слово честі, баасе, я плюю!

Проте укладення договору не відбулося. На виклик замість Маукі з'явилася Марія Магдалина з ополоником у руці.

— Хто тут зве Маукі? Баас? Нехай йому буде соромно, що так побив бідолашного хлопця. Коли приїхали поліцаї, Маукі злякався і подався в пустиню. Спочатку він повз, потім підвівся і пішов, хитаючись, мов гілка акації в піщану бурю, а там побіг щосили, ніби сарна. Так, я бачила, як він тікав туди, в безкраю пустиню… Якщо баас пошле собак або отих дурнів мисливців, я согрішу — отрую всіх. Амінь!

«Амінь» — було найсвятішою клятвою готтентотки.

— Шкода племінного барана! — сказав Крішансен. — Ну, а бушмен нехай тікає! Від контракту він усе одно не втече.

— Якщо Маукі шукатиме притулку в мене, — заявив Екендель, — то моя пропозиція лишається в силі. — Він засунув рушницю у чохол, скочив у сідло і поскакав з двору.

Тиждень, а чи й довше рехоботер чекав бушмена. Та Маукі не приходив.

Він був, проте, зовсім близько від ферми Летіахау — в печері Могили бушменів, стіни якої в далекому минулому великий митець, син його народу, розмалював хвилюючими картинами полювання. Маукі прийшов сюди, ледве тримаючись на ногах від слабості і болю. Тут і натрапили на нього два бродячих бушмени. Вони розклали в печері невелике багаття з коріння трави. Полум'я вогнища осяяло стіни, і Маукі з цікавістю розглядав картини. На них були зображені його низькорослі предки, що полювали з луками і стрілами на левів, антилоп, гартебестів і навіть на слонів. Збиваючи хмари піску, бушмени заганяли до смерті вільдебестів і сарн, потім їли м'ясо і, розхитуючись, танцювали урочистий священний танець.

Нові друзі Маукі, літній бушмен та його син, добре доглядали хворого: приносили дині-чамбас і їстівне насіння з трав, клали на рани холодні пластирі з нажованої тростини і розтертих квітів, викопували для нього солодкі медові лялечки земляних бджіл, ловили втомлених вівсянок і молодих дурних цапів.

За це Маукі давав їм покурити з красуні люльки, доки в кисеті був тютюн. Поївши, він розповідав їм про свою роботу в бааса, а його опікуни — про заманливе вільне життя серед незайманих просторів Калахарі. Маукі пригадував дитинство, коли й він бродив по пустині у мисливських сандалях, з довбнею, стрілами і буром для добування води. Тоді він був сам собі хазяїн, підвладний тільки вимогам голодного шлунку