Читати книгу - "Землянка"

— Тепер, дочко, легше буде. Як не кажи, відсіялись, хоч і пізно, та щось на осінь вродить. А поки сапать та полоть, за хати візьмемося. Доки ж скніти в гробках? Гуртом, потихеньку й почнемо. Той воду подасть, той вальки піднесе — разом веселіше. Одній зліпимо стіни, другій зліпимо, всім по черзі… Яценко крокви поставить, очеретом укриємо, от і вуличка… Хатки біленькі, всі як по шнурочку; віконниці голубі, кругом — сади, оживе село!..

Спершу Вовка неуважно слухав матір, але вона малювала таку принадну картину, що хлопець мимоволі, як листок по течії, поплив за її думками; на мить уявив казкове село, що спустилося до них прямо з надхмарної висі. Не тільки віконниці в хатах, всеньке село буде небесно-голубе: голубий міст через Інгул, голуба дорога, й крамниця, й зошити…

— Мамо! — спохватився Вовка. — А школа? Забули про школу?

Вогонь осяяв мрійливо-зосереджене обличчя матері. Вона, здається, аж помолодшала; і чи то жарке полум’я, чи хороші думи розгладили їй кожну борозенку. Глянула на сина, на свого розумника, закоханими очима:

— Правда, Волошко. Мабуть, із школи й почнемо. Бо ви при німцях і читать забули… Ох, діти, діти, — спохмурніла мати, — що вже вам перепало, камінь би не витримав. Невже якийсь ірод пошле на вас нове лихо?

— Ні, мамо, не буде цього, — сказала розважливо Ольга. Зараз, коло тихого вогнища, їй не хотілося думати про погане; така дрібненька й беззахисна, така чутлива на ласку, вона горнулась до материного плеча, як мале дитя, і затишно їй було під теплим крильцем, і солодко мріялось. — Я думаю так. Буде велике свято. Ну вроді обжинки на всій землі. Здолають фашиста клятого, і тоді зберуться солдати — і наші, й американські, й французькі. Зберуться і скажуть: «Кидайте у море війну!» Заграє весела музика, і полетить у піну остогидна зброя, все те, що проти людини придумано. До порошинки, до останньої гільзочки виметуть у море, щоб і на розплід не осталось. І запанує мир та злагода межи людьми. А в котрого бандита засверблять кулаки, тому скажуть: виходь і бийся черепком об камінь. І сміятимуться з нього, як із дурисвіта…

— Дай-то боже, щоб так, — зітхнула жінка.

Булькала вода в казані, жар потухав, огортався сивим попелом, росла темна гора, заступаючи небо кошлатою вершиною.

— Давайте вечерять, — сказала мати. — Сідай, Ольго, ближче. А ти, Вовчику, підкинь хмизу, бо нічого не видно.

Вмостились кружечком, сьорбали з одної миски гіркувате, димом пропахле вариво. Іншим разом Вовка завзято тягав би юшку («Мм, аж кипить на язиці! Хай живіт розпариться, бо вже й присох»), а зараз не квапився, поринув думками в голубу казку.

— Ма, де ми школу поставимо? На узвишші, правда? Отамо, де повертав дорога на Бобринець. Степ видно, річку і обидві скелі. Красота!

— Хороше місце… Видать, інженером будеш.

— То завтра й скликайте людей. І я туди кози прижену, хай пасуться, а сам глину міситиму.

— Як загадав, так і буде, — цілком серйозно погодилась мати.

Вже в повній темряві жінки помили посуд. Вовка наосліп знайшов свою постіль — добре, що плита, на якій він спав, стояла зразу ж коло дверей, — кинув під голову куфайчину і ліг. Мати з Ольгою вклалася на кушетці. Вони стиха про щось шепотіли, і Вовка не міг заснути, думки плутались, копошилися, як мурашня. То він місить глину, місить, місить, глядь — болото під ним, ноги грузнуть у багнюці, він хапається за кущ, а то — рогожина, ні, то Кудим, його розчепірені пальці; дід, як завжди, починає з моралі: «Казав же тобі, не пускай у полин, не пускай же. А ти, знаця, навмисне туди скотину, туди. Молоко гірке, ну просто хина… І ніколи, вочевидь, не напуваєш. Як прибіжать у двір, де калюжа — язиком вилижуть… Кха!» — і Кудим полетів у канаву. То Яшка гранату жбурнув, дим, дим застеляє очі, перекидається віз, сіном пригорнуло Вовку, і хлопець неспокійно засипає…

Схопився він од наглого поштовху. «Де ж мама з Ольгою?» — не зір, а внутрішнє відчуття підказало, що в землянці він сам. Почвиркав ліхтариком, жовте кружало лизнуло стіни, затанцювало над кушеткою: постіль хапцем розкидана, пусто. І вже потім дійшло: десь нагорі гуркотить, десь витахкує, ніби пужалном по частоколу.

«Яшка! Це він!..»

Вітром винесло Вовку на вулицю.

Гомін, гомін на краю села, там де Кудимова хата. Луна понад берегом. Холодний місяць низько над степом. Купки землянок у молочній імлі.

Вовка біжить, брезент лопоче, в холошах вітер гасає.

«Стій!» — гримить у комишах. «Та-та-тах!» — озивається Інгул.

«Стріляють!» Вовка чимдуж — вперед! Гиц-гиц по грудках (швидше, швидше!), місяць скаче за ним, вихраста тінь несеться городами, Вовчине серце як не пурхне з грудей.

Швидше, швидше!

Сорочка пузирем, ноги землі не торкаються — так він летить у балочку. Ось горбатим стіжком хата Кудима. Чорним валом живопліт. А людей, а людей — повінь! Все гучніше голоси, все більша юрба. Жінки нуртують, тиснуться у ворота. Як човен в осоку, врізається Вовка в галасливий натовп. Литки дрижать, у голові джмелі — хіба добереш, що тут вигукують. Гуде, сиплеться з усіх боків:

— Він до нього: вилазь, стрілятиму!..

— А той як дьорне його за ноги!

— Яшка за ним…

— Не кажи. Яшка упав, а він за хату та з нагана!..

— А тоді — в терен, Яшка вдогінці…

«Кудим, Кудим, старий Кудим! — понеслось над головами. — Тихше! Хай отвічає…»

Біла стіна. Тьмяний квадрат — відхилені двері. Сюди й хлюпнувся потік, несучи за собою отерплого Вовку.

З хати вийшов Кудим, пробухикав у кожушаний рукав. За його спиною, наче тінь, щупленька постать — дід у заячій шапці. «Гавриїл!» — зразу пізнав Вовка.

Стали грудьми до грудей