Читати книгу - "Чорний ліс"

– О, фройляйн, запізнимося в кіно, – тут же засік боковим поглядом чепурну немолоду квіткарку, притримав супутницю за лікоть, рішуче попрямував у її бік. – Треба купити букетик. Жінки люблять квіти. Навряд чи твій гестапівець приревнує.

– Венцель. Ерик Венцель його звуть, – вирвалося в неї.

Ванді не хотілося чути зайвий раз, що змушена підтримувати стосунки зі слідчим гестапо.

І не могла зрозуміти, чому всякий раз, коли Єрмолов під виглядом Оскара Крюгера виходить на зв’язок із нею, він постійно нагадує про це. Так, наче задоволення дістає від того.

Ніби носом тиче.

Звично показавши перепустку шуцманам на виїзді з міста, він вислухав від унтер-офіцера із залізною бляхою на грудях традиційне попередження про те, що треба бути обережним. Бажано навіть мати при собі охорону. Подякував, ще й спробував пожартувати: не така, мовляв, важлива персона, звичайний інтендант, до кожного армія солдатів не приставить. І коли «хорьх» нарешті залишив поліцейський пост позаду, Єрмолов скинув кашкета, розстебнув верхні ґудзики кітеля.

Хотілося зірвати на комусь злість. І перевдягненому в єфрейторську форму водієві Колі пощастило, що майор вчасно стримався, бо коли в керівника групи поганий настрій, перепадало першому, на кому зупинявся погляд. Єрмолов притримав вудила, бо вони ще не з’їхали з дороги, могли розминутися з іншими машинами, навіть автоколонами, і знервований Коля ризикував утратити контроль над ситуацією. Якоїсь хвилини досить, щоб привернути до себе увагу, чого Єрмолов напередодні початку великої операції не міг дозволити собі та іншим.

Через те й злився.

Мало того, що сказав цій перевдягненій, зовсім не по-жіночому холоднокровній польській курві трохи більше, ніж вона мусила знати. На щире майорове переконання, з Ванди Мостовської досить отримати завдання, доповісти про виконання й не ставити зайвих питань. Є наказ провести теракт на залізниці, організувати підрив моста через річку. Усе, починайте. Як реалізуєте, якою ціною, Єрмолова не обходило. А так почав розводитися, ніби торгувався, переконував полячку та її підпільне керівництво – усе це треба зробити, щоб укотре спровокувати німецьку каральну акцію проти українських лісових бандитів, та й не тільки лісових.

Найбільше Василя Єрмолова бісила власна місія. Він уже не тішився зі свого досконалого знання німецької. Мова давалася легко, хлопчик мав природні здібності, до того ж пощастило з педагогом. Батька вбили на якомусь фронті ще восени вісімнадцятого, мама за рік померла від іспанки. Ще якийсь час Вася валандався з гуртами московських безпритульних, а потім його, відловивши на черговій облаві, розподілили в дитячий будинок у Сокольниках. Отам німецьку мову викладав учитель, якого вихованці вважали старезним дідуганом, а насправді йому було неповних п’ятдесят.

Університетський доцент лишився без засобів для існування, бо під мобілізацію не підпав, комісували, квартиру, у якій мешкав до революції, ущільнили, заселивши товаришами комісарами. Дружина з сестрою вирішили перебратися далі від небезпечної та голодної Москви, доцент прихворів, не хотів обтяжувати жінок собою. Ті ж пообіцяли надіслати телеграму чи знайти інший спосіб повідомити, де вони й куди треба їхати. Відтоді нічого про обох не чув. За короткий час чоловік продав чи обміняв на хліб усе, що мав, і погодився вчителювати в безпритульних, лише щоб не померти з голоду.

Більшість колишніх безпритульних учитися не хотіла. Мучити себе чужою мовою тим більше. Але Вася, котрий тоді ще відгукувався на справжнє прізвище, мав прізвисько, а не оперативний псевдонім, зачепився як за педагога, так і за предмет. Досі не міг пояснити, що саме привабило в німецькій мові. Зате став учнем – подарунком для вчителя: не лише хапав науку на льоту, а й мав досить сили та авторитету, щоб навести порядок на уроці.

Потім, років через десять по закінченні школи, коли вже служив у НКВС і працював у системі ГУТАБу, побачив свого вчителя з німецької, зовсім старого, серед інших політичних в’язнів на пересилці. Спершу вирішив – помилився, коли звірився з документами – справді, усе сходиться, ще й стаття відповідна: участь в антирадянській підпільній монархічній організації. Нічого не робив, переконав себе – обізнався, у Москві багато чоловіків із однаковими прізвищами, збігаються також ім’я й по батькові. Узагалі, такими знайомствами тепер краще не хвалитися.

Коли почалася війна, Василь, на той момент ще не Єрмолов, але вже капітан НКВС, бачив себе ким завгодно. Наприклад, начальником особливого відділу якого-небудь полку, котрий особисто допитує захоплених у полон німців, потрошить їх, вивертає, мов рукавичку, доповідає про отримані зізнання. Чи, скажімо, керівником групи, що полює на прихованих ворогів та ворожих агентів у тилу, з корінням видираючи диверсантів. Або в партизанському загоні, воювати можна й треба в тилу противника, деморалізуючи зсередини. Та навіть припустити не міг, що через знання німецької й «наближений до арійського» профіль змушений буде вдягнути німецьку форму й удавати з себе іншу людину.

Майорові Єрмолову не подобалося прикидатися ані гіршим, ані кращим за того, ким він є насправді. Звісно, накази не обговорюються. Проте розвідником себе Василь далі не бачив. Коли йшов у формі обер-лейтенанта Здолбуновом, вітаючись зі справжніми німцями, ніби то були його ліпші друзі, кортіло витягнути «парабелум» і стріляти, стріляти, стріляти довкола себе. Потім, розкидаючи гранати, бігти до трофейної машини, яка чекає в засідці, й прориватися під прикриттям вогню, поки ганси не оговталися.

Єрмолов був сміливою людиною, та аж ніяк не мріяв загинути привселюдно, хай перед тим на той світ уже забрано разом декілька ворогів. Навпаки, щойно його вперше закинули в німецький тил, тоді ще не на чолі групи, а тільки заступником командира, відразу зрозумів: диверсійна робота – саме те, до чого лежить душа. Стрімко налетів, ударив зненацька, зчинив бучу, швидко й організовано відступив. Стріляти з-за рогу, нападати ззаду, заходити з-за спини Єрмолову подобалося не менше, а навіть більше, ніж устрявати у відкритий бій. Це дозволяло майору лишатися самим собою, не граючи жодних нав’язаних, хай і вищим керівництвом, ролей.

Тож розвідником, холоднокровним лицедієм, Василь Єрмолов себе в жодному разі не бачив. Та писати рапорт, тим більше на ім’я самого товариша Судоплатова, він не збирався. Реакція була передбачуваною. Наслідки для офіцера, котрий відмовляється виконувати бойове завдання у військовий час, – так само.

Це була одна з причин, чому Єрмолова дратувала Ванда. Так само не професійна розвідниця, полячка давала собі раду легко, без надмірного напруження. Майор навіть не сумнівався, що їй подобається спати з гестапівцем. За великим рахунком, уважав він, не аж такі важливі відомості пані Мостовська видоювала