Читати книгу - "Кваліфікація повторності злочинів"

Проте, як справедливо зазначає Ю. Б. Мельникова, диференціація та індивідуалізація кримінальної відповідальності — явища та поняття не ідентичні[237]. Диференціація та індивідуалізація кримінальної відповідальності тісно між собою пов’язані і утворюють «дві сторони» кримінальної відповідальності. Вони логічно йдуть одна за одною, однак мають різну правову природу[238].

Очевидно, ототожнення науковцями підстав диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності зумовлено нечітким розподілом самих процесів диференціації та індивідуалізації. На нашу думку, такі твердження суперечать установленому судженню про відмінність сфер диференціації та індивідуалізації відповідальності. Ці сфери мають відмінність перш за все у суб'єктах застосування. Так, суб’єктом диференціації кримінальної відповідальності визнається законодавець, а суб’єктом індивідуалізації є правозастосовний орган, тобто суд. Тому, більш обґрунтованою, є позиція тих вчених, які вказують, що пом’якшуючі та обтяжуючі обставини є засобом, формою індивідуалізації покарання, а якщо ці обставини передбачені у статтях Особливої частини КК, то вони є засобами диференціації кримінальної відповідальності.

Схематично підсумовуємо викладене:

З’ясувати відмінність повторності злочинів від суміжних понять потрібно з таких міркувань. Розмежування явищ є, по-перше, інструментом пізнання їхньої природи. Це гносеологічний аспект проблеми. По-друге, аналіз співвідношення повторності злочинів та інших правових явищ дає змогу особі, яка застосовує закон, розпізнати проблемну ситуацію, що їй трапилася, та підготуватися до її вирішення. Це практичний аспект проблеми. По-третє, саме з позиції чіткого визначення співвідношення повторності злочинів з іншими кримінально-правовими поняттями можна зняти різноманітні неузгодженості та просунутися у виробленні загальних, більш повних поглядів на те чи інше явище. Це теоретичний аспект проблеми.

Традиційно в межах розгляду повторності злочинів зачіпаються питання її співвідношення з одиничним злочином, зокрема продовжуваним, із співвідношенням із сукупністю і рецидивом злочинів.

Увага до продовжуваного злочину в наш час зумовлена потребою в чітких критеріях розмежування повторності злочинів і такого одиничного злочину, який складається з низки тотожних протиправних дій, бо в цьому випадку неправильне рішення призводить до невірної кваліфікації злочину і до визначення покарання, неадекватного небезпеці дій, вчинених винною особою. При продовжуваному злочині виключається повторність і діяння особи кваліфікується як одиничний злочин, наприклад, за ч. 1 ст. 185 КК України. При повторності злочинів, тієї ж крадіжки, застосовується ч. 2 ст. 185 КК України, що тягне за собою більш суворе покарання.

Вивчати проблему продовжуваних злочинів почали німецькі криміналісти XIX ст., які у своїх роботах звернули увагу на випадки, коли вчинено декілька злочинних дій, що в сукупності складають один злочинний намір. Сама ж ідея продовжуваного злочину в кримінальному праві виникла у зв’язку з потребою

правильно і справедливо оцінювати випадки, зовнішньо схожі на повторні злочини.

У російській науці кримінального права і судовій практиці з кримінальних справ поняття продовжуваного злочину з’явилось під впливом німецьких криміналістів. Найбільш відомим дослідником продовжуваного злочину був видатний криміналіст М. С. Таганцев. Він визначив продовжуваний злочин як низку однорідних злочинних дій, об’єднаних єдиною суб’єктивною стороною та єдиним наміром, кожна з яких має склад злочину як одиничного. Пояснюючи суть продовжуваного злочину, вчений, зокрема, вказує: якщо ми визнаємо особу, яка з метою вбивства робить шість ударів сокирою, але лише шостим вбиває, винною лише за вбивство, а не за п’ять замахів та одне вбивство, то ми повинні визнавати особу, яка вчинила крадіжку кількох речей за шість прийомів, винною тільки в одному злочині, а не в шести крадіжках[239].

Подальший розвиток поняття продовжуваного злочину знаходимо в Постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 4 березня 1929 р. «Про умови застосування давності і амністії до тривалих та продовжуваних злочинів», де зазначалося: «злочини, що складають із ряду тотожних злочинних дій, спрямованих на досягнення загальної мети, й таких, що утворюють у своїй сукупності єдиний злочин»[240]. Отож виявлено такі ознаки продовжуваного злочину: 1) складається з низки злочинних дій; 2) ці дії повинні бути тотожні; 3) дії повинні бути спрямовані на загальну мету.

Окрім Постанови від 4 березня 1929 р., Пленум Верховного Суду СРСР звертався до проблеми продовжуваного злочину ще кілька разів, давши вказівки про застосування цього поняття до розкрадань власності, спекуляції, хабарництва.

У літературі після прийняття Основ кримінального законодавства СРСР і союзних республік і Кримінальних кодексів союзних республік в 1959–1961 р.р. з’явились роботи, де спеціально розглядали різні аспекти проблеми продовжуваного злочину. Причину зростання інтересу до цього питання слід вбачати, зокрема, в широкому застосуванні в чинних кримінальних кодексах республік такої кваліфікуючої ознаки, як повторність, що у Кримінальному кодексі РСФСР 1922 р. містилося лише в одній статті[241]. За широкого застосування повторності співвідношення між нею і продовжуваним злочином набуло більшої гостроти, ніж співвідношення між продовжуваним злочином і сукупністю, яке домінувало в практиці раніше. Адже у випадку сукупності злочинів найбільш можливе покарання дорівнювало максимальній