Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

розстановка не змінилася. Жоден клан не захопив новий об’єкт. Жоден клан не був вибитий зі своєї бази — з рідного корпусу. Але в Арсеновому загоні несподівано знайшовся справжній ґеймер — та сама Баффі Гнатенко, яка перша сконструювала собі персонаж. Разом з персонажем Мар’яни Чабан — «Лессі Чабан» — вона дуже вдало відбила атаку Аніних Черепах. Троє хлопців у жовтих кепках обійшли волейбольний майданчик по периметру, ховаючись у кущах: ішли, видно, на розвідку. Баффі й Лессі підстерегли їх і пішли в атаку, розмахуючи залізними прутами.

Щоб перемогти в такій сутичці, не треба бути сильним: досить спритно клацати мишкою й правильно вибирати час для удару. Червоні лінійки, що відображають запас життя ворогів, почали скорочуватись. Один з хлопців упав, остаточно вбитий, під волейбольною сіткою, і тіло його повільно розчинилося в повітрі. Двоє інших відступили, сильно ушкоджені. Баффі й Лессі принесли на базу два трофейні залізні прути; обидві одержали другий рівень.

— Збираємось о четвертій. Хто останній увійде в гру — того я сам особисто пристрелю, і він чекатиме своєї черги до завтра! Походіть в обід по табору, добре огляньте місцевість, лазівки, тактично вигідні місця. О четвертій старт!

Він вийшов з гри й кілька хвилин дивився за вікно, на залиту сонцем галявину. Незвично й приємно було бачити сонце після двох напружених годин у грі: там ішов дощ, увесь час дощ. Як і слід було сподіватися, той чорнявий зі шрамом — на прізвище Іванченко — виявився поганим гравцем. Його персонаж натикався на перешкоди при ходьбі, і смішно було дивитися, як він біжить на місці, упершись лобом у цегляну стіну. «Брюс Іванченко», аякже. Коли Арсен обіцяв пристрелити останнього, хто ввійде в гру — він таємно сподівався, що цим останнім виявиться «Брюс».

Обід було накрито тут же, в готелі, на зарослій плющем веранді. Толік був якийсь незвично замислений. Аня сиділа, як звичайно, згорбившись над столом, і замислено ворушила листя петрушки у своїй тарілці.

— Ходімо в басейн? — запросив її Толік.

— Дощ, — відповідала вона меланхолійно.

— Який дощ! Ти навколо подивися!

Сонце висіло в зеніті, в безхмарному небі, на галявину падали тіні сосен, крізь живу стіну плюща пробивалося проміння.

— Так, — сказала Аня, помовчавши. — Тоді ходімо.

Вона в грі, подумав Арсен. Змодельований світ для неї реальніший, ніж справжній.

Йому страшенно закортіло відмовитися зараз від цього сонця. Повернутися в корпус-барак, де стукає дощ по бляшаних козирках над круговим балконом. Послати добувачів по ресурси. Торговець в адміністративному будинку заплатить за брухт, за траву чистотілу, за дрова, за металеві болванки; торговець — це тільки програма, він мовчки продає зброю й медикаменти, проте все це коштує скажених грошей. Весь клан Ящірок повинен трудитись у поті чола: збирати чистотіл у лісі й бляшанки на смітнику, відбивати добро у ворожих кланів. Патрульні й розвідники — ласа здобич, але ті ходять великими загонами, а на прямий штурм жовтого корпусу поки що бракує сил. Треба терміново налагодити роботу майстерні: хлопці, які в житті дриля в руках не тримали, зможуть точити віртуальні деталі на намальованому верстаті. А якщо цей верстат проапґрейдити, тобто купити в торговця відсутні деталі, то…

— Алло, Арсене! Ти заснув?

Максим опустився на стілець навпроти. Поставив перед собою тонку порцелянову чашку:

— Будеш каву? Чи чай?

— Чай, — Арсен труснув головою. — Ще не пора? Котра година?

— Третя. У тебе є час відпочити до наступної сесії. Як думаєш, ноутбук — нормальна для них мотивація?

— Добра ідея, — визнав Арсен.

Максим кивнув:

— Важко пояснити, що таке гра, людині, яка ніколи не грала. Природний процес адаптації: складно освоїти керування, складно психологічно вжитися. Потрібний був простий стимул, щоб вони не кинули цю витівку через півгодини.

— Як в’язка сіна під носом в осла.

— Осел не одержує сіна, якщо я правильно зрозумів твою аналогію. А вони одержать. Двадцять ноутів чекають на своїх нових хазяїв… Як ти оцінюєш гру?

— Чудова графіка, — визнав Арсен. — Дуже точні фактури.

— Тобі сподобалося?

— Так. Скажи… Що ти туди підсунув цього разу? Який неявний… сенс? Стимулятор?

— Та нічого особливого, — Максим подумав. — Принаймні ти — ви з Анею й Толіком — граєте саме в ту гру, що була заявлена. Ваша мета — перемога. Шлях досягнення — шлях лідерства, виграшна стратегія, гнучка тактика. Переможець буде один.

— Команди грають за ноутбук, а ми — за місце в корпорації?

Максим помішав ложечкою в дзвінкій порцеляновій чашці:

— Ми всі хочемо одержати приз, але граємо тому, що нам подобається грати. Правильно?

* * *

О четвертій годині персонажі перед корпусом стали з’являтися один за одним. Арсен їх лічив: п’ять, сім, чотирнадцять, шістнадцять; Брюс Іванченко, у грі так само чорнявий, як і в житті, з’явився дев’ятнадцятим. Остання — через кілька секунд — у гру ввійшла Мар’яна Чабан, Лессі.

— Арсене, вибач, мені мама подзвонила…

Він стис кулаки, що лежали по обидва боки клавіатури:

— Я сказав, що останній вибуває. Вибач, Лессі, але ми з тобою побачимося завтра.

За правилами гри вбитий персонаж міг повернутися в гру тільки в наступну сесію. Арсен мигцем подумав, що витрачати боєприпаси в такій ситуації нерозумно, але забивати Лессі залізним прутом було занадто навіть для гри.

— Та мені ж мама подзвонила! Я відпо…

Арсен натис ліву кнопку миші. Лессі — блондинка в зеленій кепці — дуже натурально сіпнулася від пострілу, відхитнулася, повалилася на землю перед корпусом на очах усього клану, і її тіло розтало.

Арсен сховав пістолет. У віконці чату було порожньо — напевно, гравці мали можливість обмінятися враженнями живцем. Вони там сидять і балакають, похмуро подумав Арсен. А через тонку стінку сидять і балакають суперники… Треба щось з цим робити. Треба закрити їм роти.

— Я завжди виконую свої обіцянки, — написав він у командному вікні. —