Читати книгу - "Робін Гуд"

— Ось перед вами я, Робін Гуд, і мої найближчі друзі. Я прийшов за наказом вашої величності з перснем на руці, за котрий, як і за вашу честь, ладен віддати життя.

— Рада тебе бачити, Локслі, — з чарівною посмішкою відповіла королева. — Ти і твої хоробрі друзі прийшли дуже вчасно.

Робін представив по порядку всіх чотирьох розбійників, і кожен із них став перед королевою на коліно, а королева зустріла їх найпривітнішими словами. Потім вона поцілувала в щічку місіс Дейль і на час перебування в Лондоні запросила її жити в палаці на правах придворної дами. Після цього королева дала знак усім сісти за стіл, щоб відпочити і підкріпитися з дороги. Миттю на столі з'явилися найкращі вина і найвишуканіші страви. Поки гості пили та їли, королева розповіла їм про наступний турнір на Фінсбурзьких полях і про те, як би їй хотілось, щоб вони змагалися під її прапором.

— А поки що, — закінчила вона, — про це нікому жодного слова.

Робін і його друзі пообіцяли свято зберегти таємницю. Королеві дуже сподобалися розбійники, і на її прохання вони розповіли про деякі веселі пригоди зі свого лісового життя. Королева та її фрейліни сміялися від щирого серця. Найбільше сподобалась її величності розповідь про те, як розбійники поглузували з єпископа Герфорда. Цю історію вона прослухала кілька разів, бо Маріан, яка знала всі подробиці вінчання в плімптонській церкві, розповідала про нього так кумедно, що в королеви од сміху на очах виступили сльози.

— Мілорд єпископ Герфорда! — крізь сміх вигукувала вона. — Оце так штуку йому утнули! Ну нехай же і я з нього ще покепкую! А оце і є наш славний менестрель? — раптом запитала вона, обернувшись до Алана Дейля. — Здається, я про тебе щось уже чула. Ти не відмовишся зіграти для нас що-небудь на арфі?

Алан низько вклонився, взяв у руки принесену йому арфу, торкнувся струн — і в кімнаті залунали чарівні пісні північних країв.

Королева і фрейліни слухали співака з таким захопленням, що навіть дихнути не сміли.

Король на білому коні

З'явився на арені:

Турнір — для всіх,

Тут є призи: і золото, і пенні.

День великих змагань лучників почався чудовим ясним світанком, який розбудив усіх жителів Лондона — від гордовитого придворного вельможі до скромної дівчини-служниці. Довколишні села теж попрокидалися вдосвіта, і люди цілими валками потяглися на Фінсбурзькі поля. Величезний простір, ярус за ярусом, з трьох боків оточували суцільні помости, в центрі яких були споруджені криті ложі для титулованої знаті й іншого дворянства. У дальньому кінці поля стояло десять строкатих наметів для десяти загонів королівських лучників. Кожен загін складався з двадцяти стрільців під командою хороброго капітана. На всіх десяти наметах виблискували королівські герби і під свіжим ранковим вітерцем майоріли різнокольорові штандарти[24].

Кожен капітан мав власний прапор і власну емблему. Першим ішов пурпуровий штандарт особистого зброєносця короля — Тепуса, який вважався найкращим лучником Англії. Далі — жовтий штандарт Кліфтона Букінгемширського, синій — Гільберта Уайтхендського, відомого на весь Ноттінгем, зелений — Елвіна Уельського і білий — Роберта Клаудсдейльського. Решту п'ять загонів очолювали капітани, які теж не раз доводили свою вояцьку вправність.

Як уже зазначалось, король вельми пишався власними лучниками і влаштував цей турнір, щоб показати всім їхню майстерність та принагідно поповнити лави свого війська.

Сходчасті помости заповнилися сьогодні досить рано, і людські голоси гули, наче бджоли у вулику. Король з королевою та численним почтом ще не прибули. Не видно було й королівських лучників. Тому глядачі гамували своє нетерпіння веселими жартами або ж заводили суперечки, в яких кожен вихваляв вподобаного ним лучника. З-проміж помостів невпинно снували заповзятливі торговці, пропонуючи свій барвистий крам — невеличкі стрічки з кольорами загонів, що мали змагатися на турнірі. Не менш спритно робили свою справу й численні лоточники, які торгували пиріжками, тістечками, сидром, бо багато людей, аби зайняти зручне місце, прибігли сюди, навіть не поснідавши.

Поки люди сперечалися про те, хто з улюблених лучників має найбільше шансів перемогти, зайняли свої місця й глядачі на центральних трибунах та в ложах. А незабаром срібноголосі сурми сповістили про прибуття короля й королеви.

У дальньому кінці поля, біля наметів, розчинилися навстіж ворота, і з'явився вершник у пурпуровому одязі на білому коні. Він невпинно сурмив, кидаючи в небо дзвінкі звуки, а слідом за ним шикованим рядом їхали шість прапороносців. Весь натовп звівся на ноги, і над полем розляглося могутнє «ура». На арену виїхав король Генріх II на баскому білому бойовому коні. Він був одягнений в темне оксамитове вбрання, гаптоване атласом і золотом. Білосніжний страусовий плюмаж гойдався на його капелюсі, якого він раз по раз здіймав над головою, відповідаючи на привітання глядачів. Поруч їхала королева Елеонора, велична й прекрасна в своєму парчевому костюмі для їзди верхи. За королем і королевою з'явилися принц Річард та принц Джон у лицарських шоломах і кольчугах. Далі тяглася процесія придворних кавалерів і дам, а за ними виступали всі десять загонів лучників. Вони об'їхали колом турнірну арену, і натовп зустрічав їх навіть із більшим ентузіазмом, ніж самого короля.