Читати книгу - "Останній світ"

Але марно чекав Котта край вікна, що ось-ось почнеться катастрофа, марно чекав, що вулицями  з розпачливими криками, розмахуючи руками, побіжать нажахані люди… В будинках повсюди було темно. Цієї бурі в Томах наче ніхто й не помічав, і коли на вітрі десь хряпала ворітниця чи хвіртка, то її ніхто не причиняв. Неподалік на піддашшя впало й так і залишилось лежати відламане крило вітряка; ніхто не ловив мула, що волочив за собою кілка, до якого він був припнутий у лузі. Струмок ніс повний саж поросят. Спустошлива стихія безкарно робила своє діло, а залізне місто спало, так наче була звичайнісінька, лагідна літня ніч.

Засліплений цілим снопом блискавок, Котта стояв біля вікна, заціпеніло очікував удару грому, наслухав, як порипують під натиском бурі крокви та бантини, і не годен був подолати лабіринту сходів, коридорів та комор і бодай розбуркати линваря, що спав десь у кутку своєї майстерні. Чи, може, лежав без сну?

Та згодом буря вщухла — так само раптово, як і знялась. Вона перекотилася через частокіл гірськик хребтів на узбережжі й, немов охоплена полум'ям флотилія, зникла за обрієм разом із громаддям хмар та спалахами блискавиць. Потім угамувався й струмок. Невдовзі про зливу нагадував уже тільки шум у ринвах, а з листя притихлих дерев з листка на листок скапували краплі води. Виснажений страшною бурею та записом розповіді про загибель світу, Котта заснув просто за столом.

Вранці повітря пахло росою на квітках та поваленими вночі деревами, а крутий берег проступав у такому різкому золотавому світлі, що коли Котта, ще сонний, прочинив вікно, нічна гроза видалася йому звичайним безглуздим сном. На вуличках, у подвір'ях та в садках мешканці залізного міста прибирали сліди спустошення. У Томах знову лунали удари молотків, вищали пилки в стовбурах дерев, що попадали на вулиці, скреготали на бруківках лопати. Ливарі, лаючись, розбирали завали.

Лікаонів будинок не постраждав, а що сталося з рештою будинків, те линваря не обходило. Він стояв у себе в майстерні, махаючи мотовилом, і, здавалося, був такий заглиблений у роботу, що Котта, намагаючись дістати від нього відповідь, мусив повторювати свої запитання по кілька разів кожне.

Буря вночі?

А він, Лікаон, нічого такого й не помітив. Спав під самісіньким відчиненим вікном, а не відчув навіть свіжого вітру.

Повиривало з корінням дерева?

Що ж, трухляві дерева часом падають і самі. Навіть такої ночі, коли ніщо ніде й не шелесне.

Завали на вулицях?

— Та коли кругом гуляє стільки будинків, коли стільки руїн, то й так у кожному кутку раз по раз щось обвалюється та обсипається, — відказав линвар. — Уночі я спав. А вдень у мене робота. — І знову замахав мотовилом.

Спантеличений черствим Лікаоновим тоном, Котта з якоюсь тривогою в грудях подався до руїни, де жила Ехо. І хоч би кого він питав про бурю — германця Діта, що саме забивав дошками проломину в стіні, чи винаря, в якого впала повна бочка з солодом на сходи в погрібку і який, стоячи тепер навколішки в калюжі серед купи клепок, лаявся й вичерпував коряком солод у відро, — всі до одного запевняли, нібито не чули ні гуркоту грому, ні навіть жодної блискавки не бачили.

А вся ота шкода, оті спустошення — це ж, мовляв, звичайнісіньке лихо, заподіяне, либонь, шквалом вітру чи якоюсь звіриною. Буря? Злива? Та все це йому, римлянинові, мабуть, просто приверзлося!

Стоячи серед каміння перед руїною Ехо, Котта кілька разів погукав її, але відповіді не дістав. Печера — це вперше він увійшов сюди після тієї нещасливої ночі — нагадувала бойовище. Мисник, де в Ехо стояли тендітні вази, келихи з Му рано, розмальовані карафи та обсипані кварцовим порошком кулі, ці свідчення її любові до гарних речей, був перекинутий і все побите. На затоптаній глиняній долівці валялися різнобарвні уламки та скалки, що смарагдово-зеленими, сріблястими та вогняно-червоними блискітками відбивали скісне вранішнє світло. На сусідньому подвір'ї каменепад розбив дротяну клітку, і четверо індиків, що втекли з неї сюди, приваблені цим мерехтінням, тепер сиділи на лігві господині, на столі й холодній плиті. Коли Котта сполохав їх і вони подибцяли всіяною блискітками долівкою надвір, з-під їхніх лап залунав ніжний, мелодійний дзенькіт.

Ехо зникла. До самого полудня Котта блукав наповненими ядучим димом вуличками. Подекуди на майданах люди порозкладали великі багаття й спалювали на них поламані дерева та всілякий мотлох. Та коли Котта починав розпитувати на цих чадних майданах про Ехо, всі тільки стенали плечима. А винар Фіней під регіт у гурті вийняв із рота свої штучні щелепи і, вдаючи з себе актора лялькового театру, проклацав ними вслід збентеженому Котті й прошамкав беззубим ротом, що від одного римлянина повійниця й тут, на Чорному морі, не проживе, тож їй, мовляв, доводиться при нагоді заскакувати в кущі і з свинопасами.

Котта вибрався з міста і ще раз пройшов тими стежками, якими, бувало, ходив з Ехо. Круті береги, схили, всі гори цього дня немовби вимерли, і Котті раз по раз траплялися місця, де могла б зникнути людина, — урвища, провалля, звори, в які можна було впасти й опинитися похованим під купою каміння або в бурхливому гірському потоці, що змиває все до підземної річки. День уже добігав кінця, коли Котта ступив на чорний пісок у бухті балюстрад. Виступами та галереями він підіймався все вище й вище, аж поки, поминувши прямовисну скелю, усвідомив, що простує в бік Трахіли. На отій темній, омитій бурунами косі внизу він слухав напередодні розповідь про кінець світу, а в перші дні після свого приїзду сюди спостерігав процесію попелясто-сірих личин під коругвами та балдахінами. Але тепер берег та скелі були пустельні.