Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"

Мене то обдає жаром, то морозить. Не можу нічого їсти: нудить, важко ковтати. Ледве переставляю ноги. Дада каже, це тому, що я така здихля, сильніші діти переносять хворобу легше. Та епідемія рано чи пізно минеться. Найбільше я боюся, що залишуся такою рябою і прищавою на все життя. Навіть у дзеркало страшно глянути — все обличчя обсипане, схоже на тертку, очей не видно. Висипка і на руках, і на ногах, і на животі.

До нас нікого не пускають, щоб не рознесли заразу далі, в дитбудинку оголошено карантин. Але Дана все одно прокрадається до мене. Каже, що вона вже перехворіла на кір у попередньому дитбудинку, а двічі ним ніхто не хворіє — це вона точно знає. Дивиться на мене зі співчуттям і заспокоює: «Все минеться, і ти знову будеш красунькою, як раніше, тільки треба добре вигрітися». Розпитую Дану про різдвяник. Хоч би він не перецвів, поки я тут лежу! Аби ще хоч раз, хоч одним оком на нього подивитися. Мені здається, що, якби я доторкнулася до квітки різдвяника і загадала бажання, — воно обов’язково збулося б, як у тій казці про чарівну червону квіточку.

Вранці Дана вбігає до мене така захекана, аж говорити не може. Запитую, чи за нею часом сотня вовків не женеться.

— Сто не сто, вовк не вовк, а одна вовчиця таки біжить, — видихає Дана, тицяє мені в руку згорнутий конусом білий аркушик, вирваний із зошита, і хутко вибігає.

Я думаю, що Дана знову принесла мені цукерки-«подушечки». Їх іноді дають в їдальні до чаю замість цукру. Позавчора Дана випила несолодкий чай, а «подушечки», що встигли трохи розтанути та злипнутися, принесла мені. Сказала: «Хворим треба їсти більше солодкого». Розгортаю пакуночок й аж підстрибую на ліжку: ні, це не цукерки — на білому аркушику у клітинку лежить маленька зелена гілочка з рожевою квіткою, схожою на два дзвоники, нанизані один на одного. У квітки ніжні оксамитові пелюстки, посередині яких стирчать тонесенькі тичинки. Ох і Дана!

За вікном чути крик. Ми з дівчатами припадаємо до скла. Через двір біжить Дана, а за нею з віником у руці директрисина секретарка — в рудому пальті з лисячим коміром і в чобітках на високих підборах. Чого це Тамарочка так розмахує віником? Із другого боку наближається завгосп. А он від воріт поспішає і сама директриса Лариса. Вони обступають Дану з усіх боків. Спробуй утекти від такої «дружної» компанії!

Наступного дня Дана до мене не заходить. І через день також. Дада бурчить, що моя «закадична» подружка дуже серйозно покарана, дуже-дуже, і відбуває покарання в карцері.

— Та нічого страшного вона не зробила, — пробує захистити Дану Груня.

Але Дада аж закипає і сердито блимає на медсестру.

— Скільки вовка не годуй, а він у ліс дивиться. Скільки з оцими-от не панькайся, все одно щось утнуть. Нічого страшного вона не зробила! Нічого страшного? В кабінет Лариси Пилипівни хотіла залізти — і це нічого страшного? Спланувала ж усе, паршивка. Це ж додуматися до такого! Ще звечора витягла з підсобки драбину, заховала у снігу, а ранесенько, перед підйомом, приставила до стіни під вікном і полізла нагору. Прибиральниця саме помила підлогу в кабінеті і відчинила вікно, щоб провітрити. Вона так завжди робить. От ця пройдоха мала і запримітила. По драбині — і туди. Вже й руку через вікно просунула, мабуть, хотіла щось зі столу потягнути. Але Іванівна побачила і наробила рейваху. А тут і Тамара прийшла.

— Дана нічого не хотіла вкрасти. Вона різдвяник зірвала, тільки одну-однісіньку квіточку. Їх же там іще багато залишилося.

— Що за слово таке — різдвяник? — суворо дивиться на мене Дада. — Хіба вам не заборонено говорити про Різдво?

— Це вазон такий. Він із Бразилії родом, аж із Америки, там зараз літо, а в нас він цвіте зимою, — простягаю на долоні свою чарівну червону, хоч насправді й рожеву, квіточку.

Мені здається, що її чари мають подіяти: Дада перестане сваритися, Дану звільнять з-під арешту, я видужаю, й усі стануть щасливими.

— Це кактус, зігокактус, улюблений Ларисин вазон! Яке ви мали право? — суворо каже Дада, а тоді хапає квітку з моєї долоні, розчавлює пальцями і кидає на підлогу.

Підіймаю знівечений цвіт. Уже й не квітку, а поруділий клаптик живої матерії, яка ще хвилину тому мала свою пам’ять. Ковтаю сльози. А ввечері, після відбою, відчиняю заклеєне на зиму вікно, викидаю в нього ковдру і подушку, вистрибую сама і йду до підсобки. Ми обнімаємося з Даною, так і засинаємо: в карцері, на тапчані з обшарпаною обшивкою.

Чуда не сталося. Його просто немає.

Весна зупинилася на старті і далі — ані руш. Із дахів скапало, під ногами не хлюпає, тільки латочки снігу сіріють на асфальті, нагадуючи шкуру облізлого пса. На деревах — жодної набубнявілої брунечки. Наші виснажені авітамінозом і знуджені зимою тіла не можуть дочекатися сонця. Чи хоча б склянки березового соку. Ми з Даною збігаємо схилом униз, у найвіддаленіший закуток саду, аж біля дороги. Там біліє кілька беріз. В одній хтось уже просвердлив маленьку дірочку, вставив у неї тоненьку металеву рурку і приладнав знизу літровий слоїк. Але застуджена береза не випускає ні крапельки вологи.