Читати книгу - "Пташиний спів"

— як священики, котрі ідуть у лондонські нетрі, щоби працювати з хлопчаками, які там живуть. Його інтерес до мого навчання замінив йому усе інше в житті. Він ніколи не виказував ніяких емоцій щодо мене — одна цікавість моїм прогресом у навчанні.

— Але ти маєш бути йому вдячний.

— Я і був вдячний. Я і досі вдячний. Я іноді пишу йому. Коли я закінчив школу, він домовився про співбесіду для мене в Лондоні — і вони відіслали мене до Парижа для вивчення мови та текстильної промисловості. Потім я працював у Лондоні і жив у районі Холоуей. І згодом мене відрядили в Ам’єн, — він подивився на Ізабель з полегшенням. Це саморозкриття закінчилося. — Ось і все.

Ізабель всміхнулася:

— Це все? Це і є усе твоє життя? Ти мені здаєшся таким дорослим — іноді навіть дорослішим за мене. Я маю на увазі твої очі. Такі великі сумні очі, — вона провела по його обличчі кінчиками пальців.

Коли вони повернулися до готелю, Ізабель пішла у ванну. Там вона з розчаруванням зауважила, що кров повернулася точно за розкладом, незважаючи на всю її ретельно обмірковану недбалість.

Проживши у Пломб’єрі тиждень, вони поїхали далі на південь. Стівен надіслав свої звіти лондонській компанії і лист, у якому пояснив причину свого неповернення. У Греноблі вони відсвяткували двадцять перший день народження Стівена, і він написав Вону лист із подяками за його опіку, яка тепер завершилася. Там вони лишалися, поки Ізабель не отримала трохи грошей з Руана від Жанни — з нею вона зв’язалася листуванням. У Стівена ще були два англійські чеки на значну суму від опікуна на випадок непередбачених витрат.

У жовтні вони приїхали у Сен-Ремі-де-Прованс — тут жила кузина Ізабель по материнській лінії. Вони винайняли невеличкий будинок, і Ізабель написала листа Маргариті, висилаючи трохи грошей із проханням надіслати цілу скриню одягу — причому вона подала повний перелік. Щось вона час від часу купувала під час подорожі, але це не могло замінити усі ті дбайливо дібрані речі, привезені з Парижа та Руана, придбані в Ам’єні або ж пошиті самостійно.

І ось, знов неймовірна у своїй спідниці кольору бичачої крові та лляному жакеті, Ізабель читала Стівенові лист Маргарита за сніданком у вітальні з виглядом на вулицю.

Дорога мадам!

Я не впізнала Ваш почерк — мабуть, ви просили месьє писати замість вас. Я надсилаю вам усе, що ви попросили, разом із цим листом. У Лізетти все добре, дякую вам. Вона прекрасно доглядає за месьє і виглядає щасливою. У малого Грегуара теж усе гаразд, хоча іноді він і пропускає уроки. Я теж тримаюся добре, хоча дуже за вами сумую. Ми всі сумуємо, без вас усе інакше. Месьє та мадам Берар заходять майже кожного вечора, і іноді я чую, як джентльмени подовгу розмовляють удвох. Я зробила як ви просили, і нікому не показала Вашого листа — ніхто не знатиме, що ви у Сен-Ремі. Розкажіть, як вам там живеться і чи все добре.

Вдома все чудово, і ми сподіваємося, що ви скоро повернетеся.

З найсердечнішими побажаннями, Маргарита

Стівен гуляв вулицями майже безлюдного містечка. Фонтан на площі, навколо якого влітку збирався численний люд, зараз холодно хлюпотів у кам’яному басейні. Незакріплені віконниці на будинках несамовито билися об стіни від поривів осіннього південного вітру. Стівена не пригнічували відчуття самотності та нудьга, яка чекала його на роботі. Він отримав посаду помічника у майстра меблів. Йому доручили підготовчий етап: розпилювати деревину та обстругувати дошки, але іноді давали і складніші завдання. Пополудні він з чотирма іншими робітниками йшов до бару покурити та випити пастісу. Він бачив, що вони вважають його дивним, тому не затримувався надовго, але все одно був їм вдячний за проведений із ним час.

Увечері Ізабель готувала вечерю з того, що вдавалося знайти на ринку.

— Здається, що вони їдять тільки кроликів та помідори, — поскаржилася вона, ставлячи на стіл великий казанок. — Вдома у мене був вибір зі щонайменше дюжини видів м’яса.

— Хоча сама по собі Пікардія — не гастрономічний центр Франції, — зауважив Стівен.

— Тобі не подобалася їжа?

— Подобалася. Особливо обіди з тобою та Лізеттою. Проте не думаю, що у ваших місцевих ресторанах паризький гурман дуже б радів.

— Ну, тоді не треба було приїздити, — розсердилась Ізабель, сприйнявши це як критику свого вміння.

— Не сердься, — заспокоїв її Стівен, гладячи рукою по щоці. — А це все різець — я таким раніше не користувався, — пояснив він рану на руці.

— Тобі треба бути обережнішим. Сідай, у нас кролик.

Після вечері вони читали, сидячи обабіч каміна, спати лягали рано. Спальня розташовувалась у задній частині будинку. Ізабель пофарбувала там стіни та пошила нові штори. Її фотокартки стояли на дешевому комоді, а велика різьблена шафа ледь вміщувала її сукні. На ринку не