Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

Натовп збентежено порушився. Молодий чоловік з букетом квітів підхопився з лавки. Пан у чорному неспокійно протер хусточкою монокль. Старший учитель марно пробував вишикувати молодь у дві шереги. Тоді вона зрозуміла, що усі ці люди чекають саме на нього. Що Т. перестав бути її власністю, що належить ще й іншим. Ним володіють і ці дітлахи, і пани в костюмах, і чоловік із квітами, і начальники, портьє та їхні дружини, які читають книжки.

А проте, що ж могли вони знати про нього? Чи знали його з найвідоміших романів, з оповідань, друкованих у часописах? Якщо так, то кого знали? В усьому, що написав, він залишав ледь що окрушинки самого себе, пластівці лаку. Чи жив він у своїх романах, досконалих, ясних, переконливих? Адже тоді у Венеції під час нескінченних прогулянок він завжди говорив нервово, коротко, примушував її здогадуватись, чи це вже крапка, чи лишень кома. Чи існував він сам у записаних історіях, анекдотах? Адже він навіть жарту не вмів розповісти. Як йому вдалося так увести людей в оману, що постать, яку він витворив, вони брали за нього самого? Як же легко це в нього вийшло. А може, якраз ні, може, це вона помилялась і, оглушена коханням та пожаданням, бачила когось іншого. Ні, вона не змогла розпізнати його в жодному реченні з того, що написав. Його там не було. Його не було в нейтральному нараторі саґи. Це не він говорив. Говорив хтось інший, хтось зовсім чужий. Саме це захоплювало — шукати у звичайному людському існуванні когось того, хто творить світи. Володаря Слів. Шукати того в його подиху, коли, несвідомий нічого, спав, притулившись до її плеча, шукати в погляді — які простори криються за брамами очей; придивлятися, як їсть морозиво — чи смакує йому так само, як іншим, чи його нерви так само переносять враження в мозок, як нерви усіх інших людей. Повинна бути якась відмінність. Раптом їй пригадалося, що тоді у Венеції він запускав вуса. Його рука несвідомо мандрувала до верхньої губи, і кінчики пальців гралися шорстким дотиком темної щетинки.

Надходив поїзд. Дим від локомотива утворив над їхніми головами майже матеріальний контур. Її серце сильно билося, вона відчула, що в роті пересохло. Відступила під вивіску вокзального ресторану, опустила вуальку. Якусь коротку мить, коли поїзд зупинився, абсолютно нічого не діялося. На якусь мить вокзал застиг у непорушності. Дезорієнтованість чотирьох чоловіків — їхній погляд пересувається від вагона до вагона. Потім вона побачила, як та групка рушила раптом праворуч, до голови поїзда. Непримітна жінка з двома дітьми теж рухалась у тому напрямку. Обличчя її вкрилося рум’янцем. Чоловік із квітами був перший, майже біг.

Вона побачила його лиш тоді, коли, оточений тлумом, входив у двері вокзалу. Зі здивуванням побачила, що він тепер кремезніший, конкретніший, вугластий. Те саме обличчя, яке вона знала так добре, але зараз інше, наче краще вросло в реальність. Потім його заслонили. Молодь подавала йому альбоми для підпису, чоловік у моноклі захищав його власним тілом. А він був центром цієї веремії — сивуватий, спокійний, наче ніщо більше не могло вже його здивувати.

А отже, не зараз. Пізніше. Її серце заспокоїлося. Вона рушила за ними на безпечній відстані. Бачила, як сіли у дрожки.

Авторська зустріч мала відбутися в міському театрі. Про це сповіщали оголошення, вивішені в декількох місцях. «Знаменитий письменник Т. прочитає лекцію…». Вона була однією з перших, хто туди прийшов. Люди сходилися поволі. Жінки у своїх найкращих туалетах, запашні міщанки. Їхні пузаті чоловіки з брелоками на жилетках нервово звіряли час. Буржуа Алленштайна. І скромніше одягнені — може, вчителі, непевна себе місцева інтелігенція. Був також отой молодий чоловік із вокзалу, цього разу вже без букета. Три жінки, які весело сміялися і пускали очима бісиків. Акторки? Групки гімназистів. Отже, оце — читачі Т., його шанувальники зі Східної Пруссії.

«Мені не йдеться ні про що інше в житті, тільки про те, щоби писати. Знаю, що ти мене зрозумієш». Так закінчувався останній лист, якого від нього дістала. Не розуміла. Десь тут, на його думку, існувала суперечність, але вона не вміла її виявити. Вона була багата; він міг би жити з нею у Венеції чи де завгодно ще — і писати. Може, саме про це ішлося. Може, недостатньо освічена, може, не з надто доброї родини. Пам’ятала, що коли він чув слово «професор», то весь напружувався всередині, насторожувався. Дивно, що хтось такий може бути ласий на зовнішній лоск. Урешті-решт оженився, і саме з донькою професора. Як могло статися, щоби несповна рік після їхньої Венеції він міг освідчитись комусь іншому, що міг закохатися в іншу? Ох, вона не вірила, що він кохає іншу; це, мабуть, був якийсь виверт, початок якогось дурного оповідання. Адже пишуться не самі лише добрі речі, існують також невдачі. Вона в той час стала фахівцем у вишукуванні виправдань. Кожне звучало однаково неправдоподібно.

Написала йому довгого листа. Відповіді не отримала ніколи. Він, мабуть, зібгав папір під час читання і вкинув у кошик для сміття. Може, спалив, мав же ж дбати про свою біографію, мав надавати їй властивого керунку. Це неправда, що в житті робиш те, що хочеш. Життя веде нас, реалізує якісь непрості для передбачення цілі, тягне нас за собою. Ця думка вразила її раптом так сильно, що їй захотілося вийти на сонячні вулиці міста.

Отож, ніколи більше не написав їй ані слова. Вона довідалася, що оженився, що в нього народжувались діти. Двоє? Троє? Щоразу, коли зустрічала у пресі його прізвище, шукала якогось знаку для себе. Так само читала те, що написав. Нав’язлива думка, що в тому, що він пише,