Читати книгу - "Святослав"

– Що ж, Малко, урок ти витримала. Так тепер і буде. А коли б то ти знала, – додала вона, – як важко потрапити робі до стравниці, а ще більше – служити князям. Колись, ще за князя Олега, коли я сюди прийшла…

Ярина не кінчила своєї думки, бо раптом сталось щось незрозуміле й дивне: дворянка Пракседа-переяславка, що замислено сиділа за столом, сьорбаючи юшку, випустила з руки ложку, якось дивно хлипнула, схопилась і притьмом вискочила з кухні.

Усі дивились їй услід, а Малуша хотіла взяти кухоль води, щоб дати напитись Пракседі.

– Вона, либонь, подавилась.

Ключниця Ярина похитала головою.

– Не треба… Вона не подавилась. Це не те, не те, Малушо!

Але вона так і не знала, що ж сталось з Пракседою, і Малуша цього не знала.

– Ти, Малко, про це не думай, – тільки й промовила ключниця. – Працюєш ти і працюватимеш. На тобі ось ключі, піди в кліті, принеси веприни й борошна.

І вона дала Малуші ключі від клітей. Це не лякало Малушу – вони вже не раз ходили туди разом, піде тепер і все зробить сама.

Після смерті Анта у житті любечан сталося щось значиме. На перший погляд здавалось, не змінилося нічого. Що могли важити життя й смерть однієї людини – Анта чи когось іншого?!

У Любечі і навкруг у землях були брані, що забирали багато сміливих, звитяжних людей, – а хіба це впливало на життя?

Над Любечем прокочувались важкі морові хвороби, що косили безліч люду, та й без того що не літо загибали й загибали люди – хто в Дніпрі, хто на ловах, хто під деревом у лісі, а хто – звичайною правдивою смертю. І знову ж це не зупиняло життя, живі швидко забували мертвих, молоді росли на зміну старим.

І те, що Ант був старійшиною, також нібито нічого не важило, бо він давно вже не робив суду людям, не він від роду свого, а княжі мужі збирали з Любеча дань, не він, а знову ж княжі мужі ставили уроки й устави, не він, а княжі мужі кликали людей на брань, робили суд і правду.

До Анта, коли він був живий, звертались тільки тоді, коли треба було принести жертву богам, та ще на свята, які водилось зачинати комусь із старших. Ант умів принести жертву, на святах він стояв попереду всіх із посохом у руках і на коляду запалював коло, перший закликав весну. Проте в Любечі все менше й менше приносили жертв старим богам, все менш і менш людей збиралось на старі свята, бо багато любечан вже носили хрестики на шиї, а було ще багато й потайних християн – їм Ант з його старими поконами стояв на заваді.

І так було не тільки в Любечі, айв усіх селах над Дніпром – нижче, де здавна сидів рід хоробричів, вище – у сварогів, що одвіку кували мечі, за Дніпром – у рудаків, які збирали на болотах руду, і на високих горах правого берега, де жив славетний рід Турів.

Тож, коли Ант помер, усім здавалось, що з його смертю нічого особливого не трапилося, – була людина – і не стало її, хіба смерть одного може змінити життя?

Нікому на думку не спадало, що помер не Ант, а вмерло щось більше – старі закони й покон батьків. Не Ант забрав їх з собою в землю – їх давно вже підточувала й руйнувала якась сила, що увірвалася, як тать, у село над Дніпром і невблаганно змінювала основи життя, змінювала людей, їхні душі.

Так буває, коли на Дніпрі часом застоїться крига. Вже немилосердно пече сонце, вже вітер рве й вихрить над льодами, вже потріскались, покололись вони, але Дніпро не може скинути крижаного покрову, жде.

І раптом у безмов’ї над рікою лунає тріск і гук – одна якась крижина одривається від берега, летить на інші, підіймає сліпучу хмару бризок, розколюється, тріщить, зникає в глибині.

Досить було цій одній крижині одколотись, рушити, загинути, як прокидається, приходить у рух все громаддя криг, вони розколюються, тріщать, лізуть одна на одну, разом летять по Дніпру й знову стикаються, знову кришаться, руйнуються і нарешті тануть, осідають на дно.

А там минає короткий час – і спокійно линуть води Дніпра, під сонцем блищить рівне плесо, тиша й спокій панують навкруг.

Так після смерті Анта декому здалося, що без нього жити в Любечі стало навіть легше, краще, бо він був живим свідком минулого, а такі свідки зайві. Тінь його сягала в далеку, забуту вже давнину, а люди рвались і мчали