Читати книгу - "Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття"

У романі «He-Ми» Юрій Ґудзь припускає, що десятиліття радянської гегемонії завдали серйозної шкоди і пам’яті, і мові. Українська літературна мова сприймається у сьогоднішній Україні як дивна і старомодна, і головний герой Ґудзя прагне написати книгу, яка подолає розрив між повсякденною українською мовою та канонічною літературною:

Спроба хоча б ненадовго позбутися відчуження між власне літературною мовою і повсякденним живим промовлянням. Бо для загалу, заскоченого тим очевидним розмежуванням, стає чужим і непотрібним  в с е, що написане на рівні давно змертвілого канонізованого жарґону… який відібрав у більшости слів силу їхнього суттєвого значення… Заяложені брехливими й масними устами всі оті «духовності», «пошанівки», «славні» звучать для нормального вуха не менш брутально й нестерпно, аніж ненормативні означення жіночих і чоловічих геніталій…[148]

Таким чином, наразі нема кому слухати цю мову — вона звучить грубо, і люди сприймають її як образливу. Головний герой шукає «справжню» українську мову, але не здолає її воскресити. Він і далі пише мовою, дивною і непотрібною для більшості людей. Його нездатність згадати слова символізує загальний, зруйнований стан пам’яті в Україні внаслідок десятиліть радянського тоталітаризму. Ґудзь вважає пам’ять вищим станом існування і певен, що написання дозволяє відновлювати в пам’яті втрачений простір, де людина була інакшою, аніж є сьогодні. Але його герой постійно силкується знайти мову, якою йому писати, і навіть визнає, що він ніколи не напише свою заплановану книгу. У цьому романі існує загальний зміст, це потреба уникнути жахливого теперішнього — часу, в якому люди не можуть згадати, що життя може бути кращим. Він оголошує про необхідність почати заново. Олег Сидор-Ґібелінда називає «мовчання» і «сніг» одними з основних тем, які обертаються навколо «He-Ми». На його думку, мовчання — це реакція на недовіру до нещирих слів, а сніг символізує становлення нового світу[149]. Як і багато інших вісімдесятників, Ґудзь розчарувався в хаотичному сьогоденні і дивиться в майбутнє нового світу. Навіть тоді, коли його головні герої подумки повертаються в минуле і згадують своє дитинство, йдеться про спробу автора уявити собі майбутнє, яке відрізнятиметься від наявного.

«Вечірній мед» Костянтина Москальця і собі поділяє стурбованість колег, вісімдесятників, щодо української мови. Його герой, як і героїня Забужко, доходить думки, що навіть якби він написав ґеніальний роман, ніхто його не читатиме, бо пересічному українцеві він не потрібен[150]. Як Ґудзь, він ставиться до мови як до «мертвої» (мертва українська рідна мова) і чекає, доки впаде сніг, щоб той заніс бруд сьогодення і дозволив почати все спочатку. Його герой описує теперішнє як «жахливі, безглузді часи», в яких люди досі намагаються врятуватися від «тотального смуру й умертвлюючої депресії, якою сповнене наше колоніальне життя в імперії нечистого й злого бодуна, котрий, як і Ленін, вічно живий»[151]. Москалець використовує похмілля як метафору для опису наслідків колоніального існування впродовж усього твору; так само, як його герої не можуть протистояти алкоголю, хоча розуміють, що у майбутньому відчуватимуть його руйнівний вплив на своє здоров’я; Україна і далі потрапляє у пастки і ритуали, які не дають їй позбутися залишеного позаду, у минулому, гніту. Роман виливає затяжне відчуття розчарування, що приходить після втраченої можливості. Для Москальця ця можливість з’являється у часи здобуття української незалежності і швидко зникає в пострадянській Україні. У певному сенсі перша частина «Вечірнього меду» — «Зима у Львові», — передбачає це дедалі більше розчарування.

Дія «Зими у Львові» розвивається у Львові, місті в Західній Україні, що наприкінці 80-х і на початку 90-х років минулого століття було у центрі пориву України до незалежності. Окрім того, в ці роки Львів відігравав роль столиці української культури, реґулярно збираючи інтелектуалів з усіх куточків України на всілякі культурні заходи. Головний герой Москальця — це один із таких інтелектуалів, і його поступове розчарування Львовом ніби передбачає евентуальне зменшення впливу цього міста на пострадянську Україну і зменшення його внеску у пострадянську українську ідентичність. Будучи уродженцем північно-східної України, головний герой сприймає Львів як місто дивне з багатьох поглядів і сповнене химерних галицьких особливостей мови і манер, яким Москалець надає ваги, підкреслюючи їх. Увагу головного героя привертає львівська архітектура, привнесена специфічною мультикультурною історією Центральної Європи і надто не схожа на архітектуру більшості інших українських міст. Таким чином, Львів у романі Москальця наділяється певним відчуттям несхожості, але, як найбільше у світі україномовне місто, він приваблює українських інтелектуалів, які беруть участь у відродженні рідної культури — західноукраїнське місто покликане вести Україну геть від її відрубного радянського минулого і пов’язувати її з європейською ідентичністю. З розвитком роману, проте, Львів виявляється своєрідною пасткою. Його особливі прикмети з часом змальовано як дивні і як елементи, що радше заважають, аніж надихають. Комічна група інтелектуалів, яку виводить Москалець (Дем, Троцький, Господь Крішна) перетворюються на жалюгідних алкоголіків, які не можуть зібратися з енергією і відкинути алкогольні ритуали, які зруйнували їхнє існування. Вони — вигнанці, яким гріш ціна в очах суспільства. Їхні інтелектуальні пошуки, які свого часу надихали людей, нині не тільки іґноруються, але вважаються дивними і навіть небезпечними.

В одній із ключових сцен роману Дем зрештою погоджується говорити після тривалого, добровільного мовчання і одразу розповідає історію ще одного інтелектуала, представника львівської богеми — Міська, містика-лунатика Міська (який, як припускає дехто, є альтер еґо головного героя і наратора), людини, яка «читала і писала, писала і читала» цілими днями, замкнувшись на власному горищі. Він розмовляє кількома мовами і проводить весь свій час у самозаглибленні у них. Дем спробував переконати його відмовитися від цього заняття, боячись, що Місько збожеволіє:

життєвий світ там, де життя, а не вічність у пожовклих від часу фоліантах, написаних такими ж,