Читати книгу - "Спалені мрії"

добро віддали? Неправда то, Проню. Їхав з Уралу, то біднота по Росії, яка була колись, та й залишилася. А всі наші врожаї йшли на продаж за кордон та на будівництво заводів, фабрик – на індустріалізацію, якщо коротко. Оце така політика нашого Союзу. А після війни все те відбудовувати доведеться. Тому знову ні хліба не побачимо, ні грошей.

– Тихо, діду, тихо. – Вона вже шукала йому краплі від серця. – Говориш одне, а думаєш інше. Чому ж тоді у нашого Левенця та Ківшара і хати там добротні, і сади? У холодному Сибіру все росте і родить! Чи не тому, що ми працювати вміємо? І що з нас зробили? Другий сорт. Рабів. Набрехати, забрати, засудити… – Вона й собі накапала тих крапель від серця.

Говорили про посилку і на полі. Мар’яна, як і її хлопці, переповідала, про що пише Тимофій. Раділи і заздрили жінки. Деякі приходили подивитися на ті тканини та на годинника, який Тоня не носила, щоб не загубився чи не пошкрябався. А ще більше дивувалися тому, що в далекій Югославії живуть хороші люди, які раді нашим солдатам, коней їм своїх не пожаліли і навіть посилку в село прислали. І всім від тієї новини було так гарно на душі. Співчували і тим, які гірше за них живуть, бо, здавалося, що гірше вже нікуди. До тих розмов додавали й свого солдати Першої світової, згадуючи багато моментів про різні народи. Від таких розповідей своя рідна Березівка не здавалася більше бідненьким селом на рівному полі, а була частиною великої землі, де кругом є своя краса, є хороші люди, а над всією землею – одне на всіх небо і одне сонце.

6

Одного дня, завернувши за дідовою хатою на стежку, яка через городи вела на іншу вулицю, Горпина прямувала у своїх справах. Згрібаючи на своєму городі картоплиння, дід гукнув:

– Ти не до Тамари чимчикуєш? А я думав, що вже була в неї. Ти ж обіцяла? Справа-то невідкладна.

– Вона-то невідкладна, але я щось на ноги за осінь упала. Усіх лікувала, а собі ладу не можу дати. І що вдіяти? Прямо не знаю. На роботу не можна не піти, а працювати нарівні з іншими сили не маю. Мар’яна весь час виручає – мої рядки з картоплею копає. Але скільки так можна протягти? Не піду я більше на поле – і все. Уже мені ввижається, як тягнуть мене до суду. Раніше все про свою хату мріяла, а зараз – аби в чужій дожити, тільки б серед вас.

Вона говорила чисту правду, бо двох жінок уже виселили з села за невироблені трудодні. Ніхто навіть не став розбиратися: на що молода жінка хворіє і чому стара баба сили не має у своєму віці.

– Оце тому й до Тамари до цих пір не сходила. А ти нічого нового не чув?

– Говорив я з нею. Ти не йдеш, то хтось же повинен був підтримати бідну жінку. На рідню розраховувати не доводиться, вона в них невелика, та ще й не дружна. А без підтримки, сама знаєш, як у таких випадках, ще чого доброго біди накоїть. Переказав їй через своїх людей, то вона сама до мене прийшла. Заспокоїли ми з Пронею нашу Тамарочку. Так що повертайся, Горпино, назад, вари картопельку, а Проня свіжого хлібця спекла, підемо сьогодні в гості. Настя Крамаренко запросила Тамару з братом-солдатом до себе, вони родичі, а нас як сусідів раді будуть бачити, а там, може, ще хтось буде. От ми з усіма й поговоримо, – це для діда було найголовніше. – То ж повертай назад, Горпино. За ноги менше турбуйся, зима на носі, от тоді й відпочинуть, вигріються, гляди, все й пройде.

– Ну ти й молодець, що й казати. Усе організував, і все, здається, так просто! Я інколи тобі дивуюся, чи воно тобі все оце треба? Ти ж собі спокою не даєш. Жив би потихеньку, як інші. А ти за кожного вболіваєш.

– Що вдієш? Уже який уродився. А для чого й жити, як так дуже нерви свої берегти? Я от Тамарочку заспокоїв, і на душі стало легше. Знаю – ти й сама така. Поспішай уже додому завдання виконувати, партизанко кульгава. – Дід, посміхаючись, ворушив вилами купу картоплиння. – Ще день підсохне, і складу в хлів. Чи будуть колись дрова, а так хоч руки на грубці нагрію.

Коли сіло сонце за селом і потихеньку насувалися сутінки, Горпина, побачивши з вікна, що гості вже пішли до родичів, вийшла у двір. Вечір був прохолодний, з дерев злітало пожовкле листя, кружляло в повітрі й різними фарбами приваблювало очі. У небі ключем пролітали птахи, яких за роки війни стало зовсім мало. «Мабуть, боялися сюди прилітати чи тут загинули», – міркувала вона. Біля будки собака Полкан доїдав свою вечерю, аж присідаючи на задніх лапах, а бичок Аким облизував шорстким язиком мокру мордочку, з якої ще капало тепле пійло.

– Чого це ви стоїте самі? – спитала Мар’яна ще з вулиці.

– Тебе дожидаю, бо Тоня вдома залишиться, щось Тимошка наш засопливив, а ми удвох підемо гостювати. Я картопельки на грубці зварила. І їжа гаряча є, і в хаті тепліше стало. Заодно дитина вигріється. А ти своїх завтра до мене приводь, бо на поле я більше не піду. Так вирішила остаточно. У партизанах свої ноги застудила, а тут ще важкою роботою додала. Нічого не вернеш, а коли б і вернулося, все одно по-іншому не зробила б. Весь