read-books.club » Сучасна проза » Вересові меди 📚 - Українською

Читати книгу - "Вересові меди"

130
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вересові меди" автора Надія Павлівна Гуменюк. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 36 37 38 ... 95
Перейти на сторінку:
нашому районі, дуже багатий. Наша сім’я могла б зажити по-іншому. А я… Я така погана… Така невдячна егоїстка… Ненавиджу себе! Навіщо я взагалі на світ народилася!

Господи! Яка знайома ситуація! Ніби нічого під вічним небом не змінилося, все тільки по колу ходить і повторюється, ходить і повторюється.

– Не егоїстка ти, Віко, а мазохістка. Влаштувала тут сама собі екзекуцію! Бракувало ще тільки, щоб почала сама себе до крові полосувати. Нікому нічого поганого ти не зробила. А те, що послухалася серця… Так це ж твоє кохання, дорогенька, ти його й обороняла. Як могла, так і обороняла. За таке не судять, тим більш – себе.

– Так, я його обороняла, боролася за нього. А воно… Воно взяло й покинуло мене. Було – і нема. Немає, Дано Дмитрівно! Немає! Що мені робити?

– Жити. Просто жити, дівчинко. Ніхто не додає до кохання гарантійного листка – що воно навіки і що ніколи не зіпсується, не розіб’ється, не надщербиться. Немає такої гарантії. Це вже як пощастить.

– Мені, значить, не пощастило?

– А от це ще не факт. Може, твоє серце якраз звільнилося для справжнього кохання. Для справжнього. Розумієш?

– Але ж як боляче! Якби ви знали… Якби ви знали, як тяжко втрачати того, кого любиш…

Дана усміхнулася: кому вона це каже? Кому говорить про втрати ця дівчинка, покинута нікчемним зрадливим Едиком, що раптом притихла, зачаїлася.

– У моїх батьків ще семеро дітей. Я мала б їм допомагати. А мені… Мені, бачте, літати захотілося. Вчитися, виступати на сцені. Коли я була маленькою, дуже любила слухати троїстих музик. У нас був старий-старий музика, трохи схожий на Бога. Він на всіх інструментах грав. А я найбільше любила, коли він скрипку до рук брав. Слухаю, бувало, і плачу. А дівчата сміються, кажуть, ти, Вітько, з якимось бзіком у голові. Ну чого ж тут плакати? А я сама не знаю, чого. Слухаю – і плачу. Може, я справді ненормальна? Якби була нормальною, то й Едик не покинув би? Правда ж?

– Неправда ж. Давай-но ми з тобою розкладемо рівненько твою ситуацію та й подивимося, що в нас вийде. Отже, найперше – жити тобі є де?

– Немає. Ми ж вам за жоден місяць так і не заплатили. Це ж уже які борги. А тепер, коли я сама…

– Віко, ти мене слухаєш? Отже, жити тобі є де? Є. Тільки не задимлюй мені більш кімнату, я терпіти не можу цигаркового диму. З голоду ми з тобою не помремо? Авжеж, не помремо. Це я тобі гарантую. Одягатися не обов’язково, як англійська королева Єлизавета, можна і трохи скромніше. Колись, коли станеш відомою скрипалькою, отоді вже… Ну гаразд, гаразд – далеко заглядати не будемо. Але що ми бачимо в результаті? Що все-все складеться добре! З Едика толку все одно, як з бика молока. Але як дуже вже захочеш і будеш наполягати, щоб його повернути… Хм… Ти знаєш, що я відьма?

– Ви… Ви ві-відьма? – Віка округлила заплакані очі.

– А ти й не помітила? Ну, може, не зовсім відьма, але трохи є. От як приготую вересового меду та як напою твого Едика – прибіжить, як миленький, до ніжок твоїх упаде, ручки цілувати буде. Зрозуміє, що немає за тебе кращої. Чи як ти казала? Кльовішої і… як там ще? Ну? Підкажи… Так-так, і крутішої, і суперовішої! І головне – талановитішої. От побачиш! А зараз давай-но таки спустимося до моєї «ластівоньки» і заберемо у неї варення. Зелений чай з вишневим варенням – це найкращі ліки від депресії.

– Супер! – усміхається Віка і пригладжує на голові розкуйовдженого сіро-буро-малинового «їжачка». – Ви така класна відьма! А… Отим своїм вересовим медом колись уже причаровували когось? Чи він і без всяких там чарів-барів-розтабарів за вами бігав, до ваших ніжок падав?

– Аякже. І бігав, і падав, і… Піду-но я нарешті ванну прийму.

– А тоді розкажете?

– Якщо згадаю.

Дана довго ніжиться у теплій воді. А коли виходить, Віка вже спить. Маленька, сплакана, зраджена і така талановита. Як там вона сказала? «Якби ви знали, як тяжко втрачати того, кого любиш…»

Дівчинко моя, а кому ж це і знати, як не мені?

2

– Десять! – Ян Загурський кладе білу руку з довгими пальцями піаніста на стіл, застелений сірою лляною скатертиною з рожевими мережками по краях, дає зрозуміти, що цифра остаточна й обговоренню не підлягає.

– Тридцять! – равин Нохум з хитруватою усмішкою називає свою цифру і при цьому м’яко кладе маленьку короткопалу долоню на руку Яна Загурського, притискає її до столу, мовляв, а я відступати не збираюся, і все одно моє зверху буде, як оця моя долоня на вашій.

– Ребе Нохуме! Але ж це Шолом-Алейхем! Сам великий Шолом-Алейхем! А ви такий ґендель[59] робите?!

– Таки так, – погоджується равин. – Таки так, то дуже-дуже великий чоловік. Як я його шаную! Якби ви тільки знали, як я його шаную! Але, прошу пана Загурського, хіба ви ще й Шолом-Алейхему будете проценти давати?

Равин так смішно вимовляє «проценти» – з наголосом на першому складі, з суто єврейським картавим «р-р-р», що Дана ледь стримується, аби не засміятися. Але, як настановляв її Загурський, треба витримувати етикет.

– Як? Хіба превелебний ребе не знає, що Шолом-Алейхем давно помер? – вигукує Загурський.

– О, яке горе,

1 ... 36 37 38 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вересові меди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вересові меди"