Читати книгу - "Крути 1918"

  Ігор Лоський

Потяг старався якомога менше затримуватись на станціях, щоб уникати зайвих конфліктів з демобілізованими «товарищами», які тисячами сиділи на станціях, чигаючи на проїжджаючі потяги. Через день після від’їзду з Києва було вирішено, що юнаки проїдуть далі на Бахмач, де лишився невеликий відділ на чолі зі старшиною Богданівського полку, тепер полковником С. Лощенком, а студентська сотня лишиться в Крутах і буде продовжувати військові вправи. Але виявилось, що Бахмач уже зайнятий червоними і що скоро можна їх сподіватися в Крутах. Отже, прийшлося всім розташуватись у Крутах. В станційному будинку помістився штаб «Північно-західного фронту». Якщо пам’ять не зраджує, там було близько двохсот юнаків, кілька десятків «вільних козаків» (головно старшин) і Студентська сотня, здається 116 осіб. Крім того, пара кулеметів і одна гармата згаданого Лощенка. Студентській сотні роздано по одній чи дві обойми із попередженням, аби поводились обережно, бо ж багато було таких, що стріляти не вміли. Невтомний сотник Омельченко спромігся десь із місцевих військових складів роздобути трохи одягу — шинелі, «гімнастьорки». На жаль, не вдалося дістати чобіт, а натомість було видано всім валянки, які наступного дня під час відступу безпосередньо послужили причиною того, що кілька січовиків попало до полону. Всю сотню розбито на три частини — одна відійшла в розвідку, друга зайняла варти, а третю послано рити окопи за кілометр від станції.

За суматохою незамітно пролетів день. Пізно ввечері повернули ті, що рили окопи, і, як скошені, повалились на лавки спати. Залишився на ногах невеликий відділ, що мав нес­ти охорону. Запізнена зима вступила нарешті в свої права. Стояла чудова морозна ніч, тишу лише інколи переривали постріли. Але в станційному будинку було досить весело. Січовики, які стояли на варті, чули, як штаб, незважаючи на тяжке положення відтинку, веселився. Десь під ранок з бічної лінії залізниці надійшов потяг, наповнений «товарищами». У багатьох була зброя. Перше, до чого хотіли січовики кинутись — це обеззброїти. Але «товарищи» знайшли несподівано захист в українському штабі, який, мабуть, під впливом алкогольних парів, розпорядився пропустити потяг на північ. Іншими словами, ворожі сили свідомо збільшено на кількасот чоловік.

Наступив роковий день бою. З самого ранку більша частина українського війська зайняла лінію окопів, близько двадцяти чоловік залишено на станції як прикриття. Українська лава розташувалась в такий спосіб, що праворуч від залізничного тору лягли юнаки, ліворуч — студентська сот­ня. На самому ж торі стояла на платформі з паротягом єдина українська гармата і коло неї невтомний Лощенко, який взяв собі на допомогу одного із студентів. Десь коло десятої рано з’явилися ворожі групи, і в той же час більшовицька артилерія почала обстріл. Обстріл був досить інтенсивний, але в рівній мірі невдалий — стрільна лягали десь в полі. Натомість Лощенко стріляв досить влучно. Добре відстрілювались юнаки. Гірше було із студентською сотнею. Багато не вміло стріляти, невелику кількість набоїв швидко вистріляно і послано на станцію за набоями. Але виявилось, що на станції вже штабу не було. Що найгірше, тікаючи, він причепив до свого паротягу вагони з амуніцією. Аж десь за Ніжином на другий день нагнали відступаючі студенти та юнаки штабний потяг.

Стан був розпучливий. Швидко мусили замовкнути українські кулемети, не маючи амуніції. А більшовики наступали все ближче, вже можна було розпізнати постаті матросів, тієї «краси і гордості революції», що йшли в перших рядах. Командування юнаків передало по лаві наказ відступати, але десь по дорозі наказ переплутано, і студентська сотня почула, що треба наступати. В той час, коли праве крило розпочало відступ, ліве рушило вперед. Можна собі уявити, що ворог скористався з оголення правого крила і зайшов у тил студентській сотні. Було смертельно поранено сотника Омельченка, і це збільшило загальне безладдя. Студенти почали відступ. Ті, що були на крайньому лівому крилі, відступили, минаючи станцію, вже зайняту ворогом, і щасливо добралися до свого ешелону, який стояв за пару кілометрів від станції. Та ж частина, яка була ближче до залізничного тору, відступаючи, не знала, що станція вже зайнята, і була оточена. Побачивши це, студенти спробували пробитися, але то вже було неможливо. Кількох з них закололи багнетами під час тієї невдалої атаки, більшість по­пала до полону. Щоправда, дехто міг би врятуватися, але на заваді стали згадані валянки — вони від снігу намокли, зробилися страшенно важкі — тікати в них не було змоги… Так протягом одного дня рішилася доля студентської сотні. Залишаючи третину своїх товаришів вбитими і в полоні, решта підступала в напрямі на Київ. Відступ тягнувся досить довго, по дорозі нищено залізничний тор, зривано мости і т. д. Найдовше затримались у Дарниці під Києвом. Коли стало ясно, що більше двохсот юнаків і студентів не в силах зупинити наступу кількатисячного ворога, що з півночі і сходу наближався до Києва, — комендант юнаків, який перебрав команду також над студентською сот­нею, наказав усім розійтися…

14

Спогади подано за: http://kruty.org.ua/spogady. У них дати — за новим стилем.

Розділ 19. Свої та чужі

Олекса написав на аркуші кілька слів і віддав його солдатові, що проходив повз. Тут, у штабі, можна було довго не пояснювати, що й кому треба передати. Потім скрутив другу записку в трубочку й заховав у портсигар.

Можна було йти додому. Олекса почав застібатися, але зупинився, діставшись до верхнього ґудзика.

— Устигне…

Двір штабу був порожній, а поза парканом цього вже не такого «цілком таємного» закладу буяло життя. Олекса поспіхом перетнув двір і вийшов на вулицю, таку ж безлюдну цього зимного січневого дня. Тільки в кінці вулиці він помітив кінний патруль — але гайдамаки дивилися вперед, їх не обходив якийсь чоловік, що закурював сигарету.

— Дядьку… Ви загубили…

Олекса опустив погляд.

Поряд із ним стояв хлопчик, звичайний хлопчик у пом’ятій кепці. Таких хлопченят можна зустріти на будь-якій вулиці будь-якого міста.

— Візьміть, ви загубили…

— Дякую, малий…

Щойно хлопчик побіг далі, Олекса розгорнув «загублений» згорток. Там були документи, які довгим кружним шляхом мали дістатись із Франції до… Ось тільки адресат їх так і не отримав. Принаймні компромат на Леніна опинився в потрібних руках. Тепер і верхній ґудзик можна застебнути.

Нарешті штаб залишився позаду. Гарне місце, але не для всякої справи… Олекса всміхнувся. На іншому боці вулиці походжав товстун Ходя, один із запопадливих помічників німця Берга. Скільки коштувала ця запопадливість, Олекса не знав. Власне, і не хотів знати.

— Пригостіть цигаркою, пане! — Ходя підняв сіру кепку.

— Беріть усе. Я сьогодні кинув курити… — Олекса простягнув портсигар.

Ходя мовчки, навіть не озирнувшись, пірнув у лабіринт прохідних дворів.

«Конспіратори…» — трохи іронічно подумав Олекса. День обіцяв бути довгим, варто було усамітнитися та обміркувати наступні кроки. Отож Олекса попрямував через усе місто — старий садок біля Софійського собору якнайкраще підходив для цих цілей.

Уже згаданий німець Берг разом зі своїми численними «помічниками» облаштувався на складі боєприпасів. Для міста настали скрутні часи, навіть за дуже важливими об’єктами важко було встежити. А знайомий нам товстун Ходя якраз і був сторожем складу. Тож