Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ставлення різних українських політичних угруповань до цих дій було неоднаковим, до того ж, діаметрально протилежним — від безумовного їх схвалення до звинувачення бандерівців як організаторів у відсутності у них політичної тверезості та відчуття реальності. На думку самих діячів ОУН(Б), лише група Мельника висловилася проти акта незалежності[187], хоча це було й не так. Безперечно, мельниківці, а також, наприклад, прихильники гетьманського руху на чолі з Павлом Скоропадським виступили не проти дій щодо створення Української держави, а проти того, у який спосіб бандерівці намагалися її проголосити. Дуже багато людей, особливо старшого віку, були переконані, що побудова тривалої адміністрації можлива лише за допомоги німців[188].
Існуючі в нашому розпорядженні на сьогоднішній день архівні документи та інші матеріали, а це червневі 1941 р. відозви українських політичних і громадських діячів до народу, а також Українського національного комітету в Кракові до українських емігрантських сил із закликом до об’єднання для відновлення Української держави, пастирські листи з благословеннями митрополита Андрея Шептицького, станіславівського єпископа Григорія Хомишина та інших представників української церкви, спогади про святкування дня проголошення відновлення Української держави в багатьох місцевостях Західної України, звіти про державне і національне будівництво на місцях і т. ін., дають підстави вважати, що ініціативу бандерівської ОУН чимала частина української громадськості Волині та Східної Галичини все-таки сприйняла позитивно та серйозно.
Цього не можна було сказати про Центральну та Східну Україну, основна маса населення якої невдовзі за умов найганебнішого ставлення німецьких окупантів головну мету своєї життєдіяльності вбачатиме лише в боротьбі проти нацистів.
Утім для українців у тій ситуації виявилася важливішою інша обставина, а саме навіть не одностайна підтримка «Акта незалежності» всім українським загалом, а те, як поставилися до цієї події німецькі керівники. А реакція німців на дії ОУН(Б) була вкрай негативною. І тепер добре відомо, що навряд чи вона могла бути іншою, навіть за наявності одностайної підтримки «Акта» з боку всіх українських політичних сил, оскільки нацистське керівництво взагалі не вважало український народ здатним до самостійного державного існування.
Уже 3 липня 1941 р. членам Українського національного комітету В. Горбовому, Д. Андрієвському, В. Мудрому, С. Шухевичу та провідникові ОУН С. Бандері довелося у Кракові давати свідчення підстатссекретареві уряду Генерального губернаторства Кундту про обставини проголошення цього акта.
10 липня 1941 р. з’явилися директиви райхсміністра для окупованих східних територій А. Розенберга про невизнання Українського уряду, ізоляцію групи Бандери та заборону творення будь-яких українських політичних угруповань. На вимогу припинити подальшу політичну діяльність і надалі узгоджувати всі свої дії з відповідними німецькими службовими інстанціями, висунуту перед С. Бандерою під час його допиту в Берліні в середині липня, той з тактичних міркувань погодився. Проте піти на розпуск Українського державного правління Бандера і Стецько однозначно відмовилися[189].
Німці узалежнювали подальшу співпрацю з ОУН(Б) саме від згоди її керівників розв’язати уряд. Коли цього не сталося, для останніх це означало арешт, а для багатьох рядових членів ОУН — фізичну ліквідацію. В одному з листопадових за 1941 р. наказів айнзацкоманди С/5 поліції безпеки і СД закордонним постам айнзацкоманди в Україні ставилося, наприклад, таке завдання: «Всі функціонери руху Бандери повинні бути негайно заарештовані та після ґрунтовного допиту таємно ліквідовані як грабіжники»[190].
Оскільки німці вважали, що група ОУН(М) переслідує майже ті самі цілі, що і група Бандери, не дивує, що репресій зазнали також деякі члени похідних груп мельниківців, хоча в німецьких документах неодноразово зазначалося, що «внаслідок характерного для групи Мельника браку ініціативи вона не становить собою жодної гострої небезпеки»[191].
Однак мельниківцям вдалося влаштувати своїх людей (частково це були місцеві симпатики ідеї незалежної України, хоча й проуенерівської орієнтації) на ключові посади в органах цивільного самоврядування в Києві, Харкові, Житомирі, інших великих містах і невеличких містечках Центральної та Східної України. Після того як німці зайняли Київ, ОУН(М) разом з місцевими українцями утворила 5 жовтня 1941 р. Українську національну раду на чолі з професором Миколою Величківським. Проте остання проіснувала недовго. Уже 14 січня 1942 р. М. Величківський, А. Мельник, А. Шептицький, А. Лівицький і генерал колишньої армії УНР М. Омельянович-Павленко спрямували до А. Гітлера звернення, в якому йшлося про помилку Німеччини, що ігнорувала Україну як військово-політичний фактор та не допустила утворення українського війська[192].
І хоча репресій з боку німців зазнає не лише незалежницький рух, а й усе українське національне життя, і керівні посади в органах влади скрізь посядуть німецькі комісари, незважаючи на те що Північна Буковина і Бессарабія будуть віддані гітлерівцями Румунії, Карпатська Україна — Угорщині, Галичина — приєднана до Генерал-губернаторства, а на решті українських етнічних земель буде утворено Рейхскомісаріат Україна з найжорстокішим окупаційним режимом, ОУН, якій у роки війни належала провідна роль в українському самостійницькому політичному житті та прагненнях державницького характеру, ще тривалий час не бажатиме того, щоб українські намагання досягти свободи опинилися в підпіллі, набули нелегальних форм і були спрямовані проти Німеччини.
Початок війни і участь в ній ОУН фактично на боці Німеччини значно загострили українсько-польські взаємини і погіршили ставлення польського суспільства до українців. Поляки бачили, що переважна більшість української людності Східної Галичини і Волині зустрічала німців з ентузіазмом. Чи не в кожному селі були зроблені тріумфальні арки, насипані кургани,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)», після закриття браузера.