Читати книгу - "Святі і грішні"

— Не розумію, що відбувається в країні?

— Зрозумієш. Ти не з тих, хто пасе задніх.

Биконов посвятив Скотника в їх з Клоковим плани.

— Почнемо з особняків, — сказав секретарю.

— Яких? Навіть за паршиві дачі злетіло кілька перших секретарів райкомів.

— Часи змінюються. Сьогодні ж виберемо місця для трьох особняків: для тебе, мене і Клокова. Оформимо на підставних осіб. Візьмемо кредити в банках. Треба будувати житло зараз, поки будівельні організації нічиї і завдяки нашій владі можна побудуватися за копійки.

— У мене не вкладається в голові, — пробелькотів Скотник.

— Вчися мислити по-новому, перебудова на дворі, — посміхнувся Биконов.

— Нам за це нічого не буде?

— Уже не буде. Влада починає валитися. Та не тільки влада, а й держава.

Скотник, який порядком захмелів і нічого не розумів, наповнив стопки коньяком. Його тіло остаточно обм'якло. Останнім часом жив напружено, намагався, щоб район не здав позицій. Але часто перегинав палицю, ставив ні в що своїх колег по роботі, в тому числі в апараті райкому. Відповідальні працівники, які змінили багатьох перших секретарів, не збиралися йому нічого прощати.

Коли випили і добряче закусили, Биконов продовжив.

— Не за горами приватизація, в обласному центрі ми уже відчуваємо її гаряче дихання. Тут також потрібно не проспати цей процес. Складемо список рентабельних підприємств міста, району, узгодимо дії з надійними керівниками. Щоб у потрібний момент прихватизувати ласі шматочки. Розумієш?!

— Розуміти-то розумію… А як же боротьба за високі врожаї і надої, щоб район не здав позицій, які були при Клокові.

— Тепер це буде в тебе на другому плані, хоча і про показники поки забувати не можна.

— Мало не забув, — спохватився Биконов. — Ми, бач, про тебе теж подбали. Проводимо аналогічну роботу. Уже підготували три проекти особняків в обласному центрі. Один буде твоїм.

— Навіщо мені особняк в обласному центрі? — здивувався Скотник. — У мене будинок в місті.

Биконов розсміявся.

— Не будинок, а сарай, конюшня.

— У мене найбільший будинок у місті.

Масивна щелепа Биконова ще більше відвисла і дрібно затремтіла.

— Не будинок, а сарай, — реготав він.

Валерій Іванович раніше ніколи не бачив колишнього завідувача оргвідділом таким веселим і розкутим. Небагатослівний. Зазвичай, не встрявав у зайві розмови. І навіть під час п'яних оргій мовчки спостерігав за тим, що відбувається. Пив нарівні з усіма, тільки при дуже великих дозах дозволяв собі виливати чарку за спину. Але тоді кампанія вже не контролювала поведінку оточуючих.

Зазвичай, на зустрічі за чаркою люди ретельно підбиралися. Не брали тих, хто не пив за станом здоров'я, випивав кілька стопок і відключався. У таких кампаніях збиралися перевірені люди. До кондиції після смертельних доз доходили всі майже одночасно.

Але Биконов у будь-яких умовах виконував свою роль охоронця першого секретаря. Скільки б не пив, завжди довозив шефа додому, ставив машину в гараж. Вів завжди себе обережно і виважено.

Скотник трохи оговтався від шоку. У нього тільки на незначний час поїхав дах.

— Вітьок, не зрозумів. Що нас очікує?

— Рай, але не всіх, лише тих, хто зуміє в нього вскочити. Хто знаходиться на роздачі народного добра. Для обраних.

— Для обраних, а комунізм? Процвітання обіцяли всім.

— Всіх не нагодуєш. Кожному по одягу. Зате ми будемо жити краще, ніж при комунізмі.

— Краще? Кинь вигадувати.

— Ленін і Сталін про таке не мріяли. Ми зможемо їздити на престижних іномарках, жити в особняках, ніжитися на вишуканих меблях, їсти з золотого посуду, відпочивати на кращих курортах світу. Дівчата будуть вважати за щастя поцілувати наші п'яти.

Биконов встав з-за столу і пішов у танок. Валерій Іванович роззявив рот. Масивна фігура Биконова затряслася, зарухалася з боку в бік. Велике довгасте обличчя розпливлося в усмішці. Оголилися білі великі зуби. Заплескав у долоні, запрошуючи до себе першого секретаря. Валерій Іванович не встав з-за столу, продовжував спостерігати за Биконовим.

«Така ганьба! — подумав. — Хоч би ніхто не побачив!»

В цей час з підносом у руках, на якому стояли чашки з чорною кавою, до кабінету заскочила Зіна. Звичним рухом поставила піднос на стіл, потім — чашки на блюдця.

Віктор Петрович перестав танцювати, взяв Зіну за талію. Впевнено посадив на стілець поряд з собою.

— Посидь з нами!

— Не можу. На роботі.

— У нас на роботі, — пояснив дохідливо Биконов. — Що скажемо, то і будеш робити.

Налив по чарці коньяку, в тому числі і жінці. Пригубила спиртне, закушувати не стала. Биконов обняв маленьку, чорнявеньку жінку, почав цілувати в міцні губи, в чорне волосся, в вуха, в круглі щоки, в шию.

— Вікторе Петровичу! — задихалася вона від його обіймів і поцілунків. — Що ви робите! Я заміжня жінка.

— Люблю тебе, чорноока стерва, — продовжував міцно обіймати Зіну Биконов.

Безцеремонно розстебнув ґудзики синьої кофтини, взявся за груди.

— Вікторе Петровичу, припини! — благала жінка.

— Роби, як хочу!

Він закрив двері в приміщення на засувку, дістав з бокової кишені стодоларову купюру.

— Хочеш отримати гроші?

Відтягнув кофточку і засунув туди зелений папірець.

Зіна зблідла. До неї не раз приставали імениті чоловіки, вимагали то одне, то інше, то третє. Вона не грала в такі ігри. Про це було домовлено з першим секретарем райкому партії. Основне, чого від неї вимагали, тримати язик за зубами. Цю вимогу виконувала: ні вдома, ні з подругами ніколи не вела розмови, хто був у ресторані, з ким, скільки випив тощо.

Зелений папірець колов живіт. Зіна намагалася його дістати, щоб кинути в обличчя нахабі, але той загубився в одязі.

— Досить! — різко обірвав Биконова Скотник. — Вікторе Петровичу! Припиніть