Читати книгу - "Бекомберґа. Ода моїй сім’ї"

Коли за кілька годин я проходила повз, вона далі сиділа на терасі, тепер в товаристві кількох старших жінок, не думаю, що вона мене бачила. На колінах у неї далі сиділо чорне цуценя. Озирнувшись, я побачила, як вона раз у раз цілувала маленьке звіря.

Лоне гукає до мене зі сну, я бачу його цієї зими. Вона стоїть під деревом у саду лікарні, виглядає розгублено, до грудей притискає сумочку, ніби цуценя.

— Я раптом розхвилювалася за тебе, Єккі.

— Справді?

— Так.

— Не хвилюйся, у нас із Маріоном усе в порядку. Ти ж сама знаєш.

Вона підводить погляд на червонуватий фасад. Навколо вежі з годинником повільно кружляють кілька зимових птахів.

— Здається, нарешті зносять лікарню, тепер побудують будинки, — каже вона з проблиском світла у голосі.

— Знаю, та мені б хотілося, аби все залишили, як є.

— Але ж це було б жахливо — залишити стару лікарню. Навіщо таке робити?

— Не знаю. Може, сама будівля є втіленням смутку, Їмового смутку, смутку всіх. Це ніби визнання. Одного разу Їм сказав мені, що прихід сюди відчувався ніби повернення додому.

— Він справді так сказав?

Птахів уже немає, навколо нас суцільна тиша.

— Так. Він сказав, що це місце, куди всі мріють потрапити.

Вона озирається і дивиться на мене. Від напруженості її погляду я мало не задкую. Здалека чути, як злітає літак, навколо нас швидко западає темрява, ніби на сонце хтось кинув покривало.

— А той чоловік у лікарні?

— Так, в чому річ?

— Я завжди хотіла запитати про нього.

— Що ти хочеш знати?

— Напевно, хочу дізнатися, як це було. Те, що сталося.

— Ти справді хочеш знати?

— Думаю, так.

Лоне знову відводить погляд, в очах раптом з’являється блиск.

— Він тебе скривдив?

— Ні, він мені допоміг. Заради мене Пауль міг пройти крізь вогонь.

Минають дні. Ми бачимося під деревом у мерехтливому затінку. Ніхто вже не запитує, що я тут роблю і кого навідую. Пауль ходить без сорочки, доглядає за деревами. Я спостерігаю за ним, я ніколи не зустрічала когось настільки спокійного, як він, настільки зрозумілого, настільки присутнього, у собі він носить дар холодної спокійної води. Пауль каже, що залишиться тут назавжди. Можливо, так і є, йому нікуди не хочеться. Ми мало розмовляємо, граємо в шахи і чекаємо.

— Ти коли небудь бачив дерево долі? — запитую.

— Ні.

— І я не бачила. Якщо ми побачимося деінде, можемо пошукати.

Він голосно регоче, оголюючи попсовані зуби.

— Єккі, ти думаєш, це станеться?

— Думаю, так.

Щось коричневе пошкодило його зуби, його слина має присмак заліза й чогось іншого, сильного — гниття, смерті, випорожнень.

— Щоразу я сподіваюся, що бачу тебе востаннє.

— Чому ти так кажеш? — питаю.

— Бо в мене таке відчуття, ніби від цього всього у мене станеться крововилив у мозок.

— Від мене? Ти серйозно?

— Таке відчуття, ніби всередині мене все кривавить.

Коренища дерев наче прорвалися з-під землі і лежать на траві, нагадуючи великі розслаблені пальці. Дихання Пауля таке легке, ніби метелики, ніби дихання дівчинки, налякане дихання, немає відчуття, ніби він може когось скривдити, для мене він невинний, хай там що зробив. Пауль не злочинець, він надто м’який для цього. Він мружиться до сонця, ніби сподіваючись, що, коли розплющить очі, мене вже не буде, але я не зникаю, це він щоразу йде від мене. За кілька хвилин його знову замкнуть у Великому Чол. За якийсь час він встає і обережно трясе мене за плечі, щоб я прокинулася.

— Будь ласка, не буди мене, — прошу я.

— Не треба тобі тут літати, джмелику.