Читати книгу - "Бережіть янголів своїх"

Але ось двері повільно відчинилися, «чужий» заліз у машину і сів попереду.

Що робити? О! Придумала! Треба його за щось якось ухопити. А вже зуби в мене ого-го! Недарма ж мене вітамінами напихали…

Отож я тихесенько злізла з заднього сидіння униз і поповзла туди, де сидів «чужий». І, міцно вхопивши його за щось, стиснула зуби.

«Отак… Так… Тримати…»

«С-с-с!», — засичав «чужий» і затих.

Отак і сиди, дочекаюся Сергійка і здам, як кажуть, із зубів у руки…

Через деякий час у Таниній квартирі пролунав дзвінок.

— Тань, ха-ха-ха, приїдь, будь ласка, ох-хо-хо… А то ми нічого зробити не можемо, ги-ги-ги-ги…

— У тебе годинник є, нелюде? — сонний голос Тані свідчив, що вона веселощів не поділяє.

— Є годинник, аха-ха-ха… Знаю, що зараз друга ночі… Ой, не можу… Ги-ги-ги-ги… Тань, там за тобою поліцейська машина має під’їхати…

— Що-о-о!?

Сон у Тані як рукою зняло.

— Навіщо поліцейська? Чому?

— Танюш, ох, не можу більше сміятися, живіт уже болить… Приїжджай, будь ласка. Мені… нам потрібна твоя допомога. Подивишся, що наше Білченя вчудило… Поквапся, бо ніхто, крім тебе, з нею не домовиться…

— О Господи! Не лякай мене… Зараз приїду, звірюги ви обоє… Навіть уночі від вас спокою немає…

Унизу, біля під’їзду, дійсно стояла поліцейська машина.

Двоє хлопців у формі теж веселилися.

— Що там сталося? Розповідайте, поки їдемо, — попросила Таня.

— Сергій Потапов — він вам хто?

— Друг.

— Так от, ваш друг купив учора машину.

— Так, він говорив. Мерс, старенький.

— Гаража немає, і він залишив у салоні свою собаку.

— Ну, так, це я йому порадила. Раптом хтось надумає залізти — здійме галас… Вона маленька ще, не навчена…

— Ну так от, галасу вона не робила…

— О Господи, невже покусала когось? ..

— Ну… Щось на кшталт того, — сказав водій, і вони знову дружно зареготали.

Нарешті під’їхали до будинку Сергія. Таня підійшла до машини. Сергій і ще двоє поліцейських, вже насміявшись досхочу, стояли осторонь і спокійно спостерігали за подіями.

Спочатку Тані здалося, що нічого не відбувається. Вона підійшла ближче до машини і побачила всередині молодого, десь років двадцяти п’яти, хлопця. Він закляк, вчепившись обома руками у кермо. Обличчя його було бліде, аж зеленувате. Губи бліді, тремтять. Лоб, ніс і навіть шия рясно вкрилися потом.

«Хворий, чи що?» — подумала Таня.

Я лежала під сидінням і бачила, як під’їхала машина, і звідти вийшла Таня.

«Ура-а-а! — зраділа я. — Нарешті вона забере в мене цього «чужого». А то вже щелепи звело…»

Але Таня мене під сидінням не помітила. І запитала:

— Ну, а Белка де? Вона-то тут до чого? І чого це він сидить у твоїй машині? Ану, виходь! Швидше! — скомандувала Таня і потягла хлопця за рукав.

— Ой, не треба, не треба, не тягніть! — заволав злодій. — Не чіпайте мене! Її приберіть. Заради Бога, швидше…

— Кого це я повинна прибрати?

— С-собаку вашу…

— Тань, ти униз подивися…

Насмішкувато-веселий голос Сергія був водночас трохи заклопотаним.

Таня заглянула вниз і, нарешті, побачила мене. Я лежала під водійським сидінням на спині, всіма чотирма лапами впираючись у сидіння. В зубах міцно тримала «чужака».

— Оце та-а-к! — захоплено мовила Таня. — Молодець, Білченя! Випустіть його.

«Звісно, приємно… Але щелепи заніміли. Заберете ви оцього зрештою?!»

— Так не віддає! — гиготів поліцейський. — Сподобалось, напевно…

— Чого ви гигочете?

Таня знов нахилилася і спробувала мене відтягти:

— Бело, фу! Фу, я сказала… — і потягла за нашийник.

Я міцніше уперлась лапами в сидіння:

— Р-р-р-р-ням-ням…

«Чужий» напружився, завмер і заголосив:

— Ой-ой, не треба, не треба! Будь ласка! Вона відкусить… Вона ж зуби стискає… сильніше… як тільки я ворухнуся.

— У собаки, напевно, щелепи зсудомило, — припустила Таня, — розтиснути не може… Молоденька ще, не вміє контролювати… Навіщо ж ти, Сергію, навчив її за оте місце мужиків хапати?… От ганьба…

Таня відійшла від машини і почала нишпорити біля дерев.

Сергій відчував себе переможно.

Усі знову розвеселилися…

— Зараз, Білченя, зачекай трохи…

Таня повернулася до машини. В її руках була замашна палиця.

— Як вас звати? — звернулася вона до чужого.

— Славко…

— Так от, Славко. Я нічого вам не гарантую, але допоможу чим зможу. Але й вам треба мені допомагати… Бо оте ваше найдорожче… Коротше, мені треба там попоратися…

— Та робіть уже щось… Тільки швидше… Будь