Читати книгу - "Валеріан та місто тисячі планет"

Троє доган-даґізів в унісон помотали головами.

— Як це надокучає, — почав Синій.

— Якби тут був командувач, — сказав Бордовий.

— … він заплатив би нам з допомогою конвертера, — порюмсав Жовтий.

— Але ж його викрадено…

— … саме тому, що конвертер був на ньому, — закінчив Бордовий.

— Якщо тільки задля безпеки, — замріяно проказав Жовтий, а Синій підхопив, безмірно пишаючись самим собою:

— Хтось інший не носить його замість нього.

Лорелін вирячилася на них, уражена та збентежена одночасно:

— Як ви в біса здобули цю інформацію?

— Та то й не інформація взагалі, — відповів Бордовий.

— Лише умовивід, — додав Жовтий.

— Ми знаємо, як працюють люди, — пихато заявив Синій.

— Вони такі передбачувані, — завершив Бордовий з відтінком зарозумілості й презирства.

Лорелін охопила лють. Поза сумнівом, зараз її вистежує генерал Окто-Бар. Командувач Філітт усе ще був у полоні, і жодної звістки вона не мала про те, що сталося з Валеріаном. І от останнє, геть останнє, що вона хотіла б наразі робити, — це стояти тут і вислуховувати, як оці три присадкуваті носії потрібної інформації зневажають її расу. Вона знову підняла зброю, нахилилась і прокричала в чутливий вушний отвір Синього:

— Усі крім жінок! А особливо коли вони в поганому настрої.

Синій з’їжився й затулив руками вушні отвори. Від збудження його крила ляснули по купі ящиків.

— Ой лишенько! Гаразд, гаразд!

— Заспокойся! — закликав його Бордовий.

— Що ви хочете взнати? — запитав Жовтий.

— Де Валеріан! — відповіла Лорелін.

— Важко сказати, — почав Синій, не відпускаючи рук.

— Але ми знаємо, як відслідкувати його рух… — промовив Бордовий.

— … з ідеальною точністю, — завершив Жовтий.

— Скільки? — запитала Лорелін.

— Сто бадулів, — відповів Синій.

— Кожному, — уточнив Бордовий.

— Гроші — на бочку! — додав Жовтий.

Лорелін подумала про те, чи розуміли вони, що ще якась мить, і вона вибухне — у майже прямому сенсі слова. Стиснувши зуби, Лорелін відповіла:

— У мене немає бадулів.

— Але у вас є конвертер, — зауважив перший доґан-даґіз.

Лорелін залізла в торбинку на поясі, витягла звідти капшук і кинула його їм.

— Забудьте про конвертер. Оце все, що маю.

У капшуку було кілька десятків діамантів, що їх до того створив їй конвертер. Доґан-даґізи зазирнули в нього, а потім за чергою повернули голови до Лорелін. На їхніх писочках не було видно радощів.

— Діаманти не такі коштовні, як бадулі, — сказав Синій.

Це була остання краплина.

— Перемови закінчено!

Лорелін приставила йому зброю до другого вушного отвору, і його оченята, схожі на очі ласиці, широко розплющилися.

— Гаразд, гаразд, — промовив Бордовий, примирливо зводячи руки догори, — за наявних умов…

— … ми приймаємо умови угоди.

— Добре, — відповіла Лорелін, — а тепер скажіть, де Валеріан?

— Ідіть за нами, — мовив Синій і потер собі вухо.

Будучи військовим до нутра кісток, Генерал Окто-Бар, утім, знайшов своє справжнє покликання на станції «Альфа». Захоплення й водночас дивне почуття спокою огортали його, коли він керував життям величезної станції, вельми вправно виконуючи цю роботу протягом останніх чотирьох років. Йому почали подобатися чужинці, бо ті, як і він сам, звали це місце «домівкою», і з багатьма з них він здружився, здавалося, на все життя. Він не міг змиритися з самою думкою про існування смертельної загрози їм, як і людям його раси, та й загалом станції, що протягом століть була взірцем гармонійного співробітництва, доброї волі і взаємодії між різними расами розумних істот.

Він мав усі підстави сподіватися, що за нагороду за безпроблемне керування повсякденним життям такої величезної колонії розумних створінь його підвищать до посади командувача його улюбленої станції. Однак постать командувача Аруна Філітта завжди була привабливіша. І коли Філіттовому керівництву довелось міркувати про те, яку посаду йому дати, саме Філітту було доручено командування станцією «Альфа» замість людини, яка по суті вже кілька років керувала нею, і керувала добре, з тихою та непомітною для інших пристрастю. Отож Окто-Бар виконував далі ту саму роботу, що й раніше, у тіні колоритної постаті народного улюбленця.

Тепер же ж командувач зник, і Окто-Бар цілком розумів, що відповідальність за життя Філітта, а разом з ним і улюбленої станції, лежить на його плечах.

Новина про зникнення агента Лорелін його вкрай роздратувала. Йому не потрібні були агенти-пройдисвіти, що гасали довкола, і байдуже, скільки в них до того було нагород. Він стояв, удивляючись у мапу міста, що було для нього джерелом радості й одночасно — відповідальності.

Його підлеглі, його найкращі командос, стояли позаду, чекаючи наказів.

— Філіпсе, ти прямуєш до місця зникнення майора. Міло, вистежуєш агента Лорелін. Коли знайдеш її, поверни сюди мирним способом. Жодного насильства! Розійтися!

Командос похапцем розійшлися — кожен у своїй справі. Генерал задумливо вдивлявся у мапу.

Він був не з тих людей, які гойдаються на хвилях емоцій, не дозволяв він собі й польотів на крилах фантазій. Дехто з тих, хто добре знав його, стверджували навіть, що він був чоловік, геть позбавлений уяви, але те його нітрохи не бентежило. Ясна річ, оті дивні твердження Лорелін про те, що до його станції ніби дісталися мешканці М’юля, і що агент Валеріан якимось чином їх знав, були несосвітенною дурницею.

А проте… він знав її рішучість і ґрунтовність, і цим вона відрізнялася від свого імпульсивного партнера. Вона вперто стояла на своєму.

Вибору в нього не лишалося. Зрештою розслідування справі не зашкодить.

Окто-Бар поклав руку на скло сканера.

— Гриф таємності знімається.