Читати книгу - "Печатка Святої Маргарити"

Маркові пригадувалося, як хлопчаком разом із батьками їздив до Тернополя зустрічати тітку Дарину й дядька Альбера. Потяг, у якому вони прибули, видався тоді йому, малому, мало не царськими покоями: усюди оксамит, атлас, бронзові канделябри, різьблені ручки, білі фіранки й товсті килимові доріжки…

Найбільше сподобався вишколений провідник у напрасованій уніформі й лискучім кашкеті, з отакенними вусами. Марко усміхнувся сам до себе: по тому він якийсь час мріяв стати провідником і подорожувати містами безкоштовно. Так на той час йому видавалося єдино можливим втілити свою мрію про мандри.

А далі — родинний обід у ресторані тернопільського вокзалу. Поспішати було нікуди, з дороги усі хотіли наговоритися й відпочити. Марко був за перекладача, бо дядько Альбер не володів українською, а тато російською принципово не розмовляв. Тітка Дарина натішитися не могла племінником і всіляко підбадьорювала його до спілкування французькою… І вже вдома, у Кам’янці, — подарунки, море справжніх хлопчачих подарунків!

Господи… наче ніколи й не було цього безтурботного дитинства й відчуття безмежної радості в грудях, відчуття, що тобі належить цілий світ і ти можеш обирати у ньому для себе все, що завгодно.

У думках знову зринула Елізабет в його обіймах, голова поряд, на подушці, її сумні очі, наповнені сльозами, обличчя лиш у кількох сантиметрах від його власного. Так близько, що він відчуває її подих, а далі цілує, і губи стають солоними від тих сліз на Лізиних щоках.

Бідолашна солодка моя дівчинко!

Річард Сеймур, певно, здурів, коли, розуміючи усе, погодився видати за нього свою єдину доньку. Так само, як і він здурів, коли наважився одружитися з Лізою, усвідомлюючи, що не здатен забезпечити їй ні родинного затишку, ні навіть своєї присутності…

Проте коли все скінчиться і він щасливо, дасть Бог, повернеться назад, вони, як Ліза того бажала, переїдуть подалі, до Франції, Англії чи навіть до Канади. Мешкатимуть там довго і щасливо, виховуватимуть дітей… Він покине усі ці шпигунські ігри. Він ніколи не допустить, аби Ліза страждала так, як страждала дружина Всеволода Змієнка.

Гидкий внутрішній голос запитав: «А зараз хіба ти не змусив її страждати? Хіба не залишив саму? Якщо тверезо мислити, хіба спроможна купка патріотично налаштованих людей за кордоном повернути собі назад батьківщину, що так міцно застрягла під чоботом значно сильнішого й організованішого ворога? Хіба у вас рівні сили у цій боротьбі?

Так, ти прагнеш вірити у це усім своїм серцем, переконуєш себе, що все можливо, що Господь від вас не відвернувся… Бачиш намагання Всеволода Змієнка, Мурського, Остапенка — усіх побратимів, хто тут стоїть за Україну. Та, схоже, Бог і далі випробовує ваше терпіння чи, може, то ви усі, українці, невдахи і вкотре проґавили свій шанс? Хіба ви не усвідомлюєте, що намір повалити радянську владу й наново відродити незалежну Україну за нинішніх умов радше виглядає романтичною утопією? В такому разі виникає закономірне питання: заради чого ти й інші ризикуєте власними життями?»

Марко аж головою струсонув.

Найгірше те, що вони не мають власного фінансування, уся діяльність провадиться за кошти іноземних спецслужб… Змієнко увесь час змушений викручувати так, аби не перетворити їх усіх на маріонеток в чужих руках. Власне, це й утримує Марка на місці. Приклад Всеволода Змієнка і надія на те, що не все остаточно втрачено. Але скільки ще засланців виявиться серед них? Скількох ще потрібно вивести на чисту воду і знищити фізично?

Чуття підказувало Шведові, що насправді все тільки починається. І навіть вони, купка патріотично налаштованих українців, що знайшли притулок у світах, будуть для радянської влади більмом в оці. Їх будуть нищити всіма способами, намагатимуться викорінити про них навіть саму згадку. Як казав Річард Сеймур, по одному. Як у тій казці про мітлу. По прутику.

Дурні думки. Піддаватися такому настрою неприпустимо, особливо, коли збираєшся вести гру на території ворога і залишитися живим.

Якби тут був Остапенко, він би вишкірився і зауважив: «Ну ось, Марку, а я каза-а-а-а-ав тобі! Попереджа-а-а-ав! Твоє одруження зробить тебе м’якушем, ти постійно зважуватимеш усе і картатимешся, зважуватимеш і сумніватимешся… Бо насправді у нашій роботі не може бути прихильностей, сім’ї, коханої дружини, родинних стосунків! Тобі поталанило, що батьки вчасно виїхали за кордон і про те нікому не відомо. Так ти сам знайшов собі ґудза на голову!»

Але хіба Елізабет для нього ґудз? Він кохає її. Вона його дружина. І якби не ці обставини, чи взагалі опинився б він колись у Стамбулі? Чи зустрів би Лізу взагалі?

До купе постукав провідник.

— Панове, за годину прибуваємо. Можливо, бажаєте чаю або кави?

Марко поглянув на дивакуватого пана навпроти. Той підняв з обличчя газету.

— За годину? — перепитав він ламаною польською. — Чаю, будь ласка. З лимоном.

— Мені — кави, будьте ласкаві, — замовив і собі Марко.

Треба розігнати погані думки і кров по тілу. Піднявся. В очікуванні кави вийшов із купе. Потягнувся, аж у плечах хруснуло.

Що ж, у Тернополі у нього справ не так багато: спочатку зустріч в обумовленій місцевій кав’ярні з представником розвідпункту. Отримає необхідні інструкції щодо підтримки подальшого зв’язку.

А далі, вже з новими документами на ім’я співробітника радянської дипмісії у Варшаві, Валеріана Клєвєрова, чимчикуватиме на Підволочиськ, до кордону. Звідти — до Кам’янця.

Має спершу поїхати туди, адже Баюрний насамперед зазначив про візит до куратора, якому необхідно «відзвітувати» про діяльність уенерівських спецслужб у Польщі.

Інформація, що він представить куратору, — цілковита деза, за винятком кількох фактів, які нададуть їй вигляду достовірності. Ну і загибель дворушника Клопенка, звичайно. За легендою, Клопа переманили просто з-під носа, перевербували, обіцяли допомогти з родиною, переправити до Константинополя… Та він, засранець, давно вже межувався. Баюрний сам складав донесення, яке зашифрували у вигляді любовних листів, де описував усі деталі зради Клопенка і те, як сам його застрелив. До листів додавалася газета із заміткою про знайдене тіло Сергія.

До того ж Марко, чи то пак тепер Валеріан Клєвєров