Читати книгу - "І будуть люди"

Коли б це було до революції, Оксен поніс би свою кривду у волость, а не допомогло б — подався і вище: дійшов би аж до губернатора, а свого добився б. А зараз — куди він піде, шукаючи правди? До Василя Ганжі? Чи до таких же, як Ганжа, верховодів, шо стоять тепер при владі?.. Один Бог лишився від старих добрих часів, який усе бачить і все чує, і без волі якого навіть волосина не впаде з голови людини. Він незмінно був прихильний до Івасют, своїх вірних дітей, завжди дбав про їх інтереси, як статечний господар. Посилав вчасно дощі на їхні ниви; оберігав від хвороби худобу; стежив за тим, щоб кури добре неслися, а вівці вчасно котились; набивав на ярмарку ціну на ті продукти, що їх Івасюти продавали, і збивав ціни на крам, що його вони мали купувати; охороняв їхнє добро від лихого, заздрісного ока, від чорного злодія, від вогню та води і пильнував за тим, щоб наймити працювали не за страх, а за совість. Він робив усе, щоб росло, міцніло їхнє хазяйство з року в рік, і кожен Івасюта міг твердо покластися на оцього надійного, прихильного Бога.

— Так за що ж ти караєш нас зараз, Господи всемилосердний та всемогутній, чим я, раб твій, провинився перед тобою, що ти наслав на мене оцю совдепівську сарану, яка буде віднині жерти мій хліб, випасати на моїх луках свою сухоребру худобу? Чим я не догодив тобі, Господи, що ти дав волю отому безпалому сатані знущатися з мене? Скажи мені, Боже, скажи вустами свого слуги, якщо я недостойний чути твій глас!..

— А чи не забагато ви хочете знати, Оксене, в гордині своїй? — голос отця Віталія, завжди такий м’який та ввічливий, нині лунає суворо й осудливо. Строге, іконописної краси обличчя повернене просто до Оксена, і великі очі мерехтять докором. — А я думав, Оксене, що ви твердіші у вірі своїй...

Оксен стоїть розгублений посеред великої світлиці. Признатися, не на таку відповідь сподівався він, несучи, свою скривджену душу до батюшки.

Молився ж перед цим гаряче й щиро, так, як, може, молився тільки в дитинстві. Майже всю Божу службу простояв на колінах, клав запопадливі хрести, бив земні поклони: Господи, просвіти! укріпи! допоможи! А потім зачекав отця Віталія біля церкви та й пройшовся із ним до господи.

У світлиці — спокійно і тихо. Книжкові шафи тьмяніють золотими корінцями, м’які фотелі й стільці, м’який килим на підлозі і м’яке, розсіяне темно-зеленими завісками денне світло, що не змагається, не забиває, а гармонійно доповнює тихе світло лампади перед образами, непоспішливе, приглушене цокання великого, в темному горіховому футлярі годинника — все це схиляє до неквапних рухів, спокійних продуманих слів.

— Сідайте, Оксене, — запрошує отець Віталій, бо Оксен все ще стоїть, вражений несподіваним докором панотця.

Коли Оксен сів — притулився на м’якому стільці, отець Віталій пройшовся по кімнаті раз, пройшовся вдруге. Смикав замислено молоду шовковисту борідку (ах, як її любила цілувати матушка!), ворушив бровами, поглядаючи на свого принишклого гостя.

— Не знаю, що вам, сину мій, відразу й сказати, — почав отець Віталій, сідаючи навпроти Оксена та дотикаючись до його коліна випещеною рукою з довгими аристократичними пальцями — Всі ми тепер як сліпі, скривджені діти, що збилися з дороги: ніяк не можемо вийти на втрачений шлях. З нас насміхаються, а ми мусимо мовчати. Нас закидають камінням, а ми не сміємо й руки піднести, щоб оборонитися. Нам завдають ран, ми ж — тільки прикриваємо їх своїми слабкими долонями...

Оксен аж завмер, боявся й дихнути: так гарно, так проникливо говорив зараз батюшка. «Еге ж, ми як діти, скривджені діти...» І щось уже душить Оксенові груди, гарячить, затуманює очі і — дивно! — легше на змученому безсонними ночами, безпросвітними думками серці. Озлобленість поступається місцем розчуленню, відчай — мерехтливій надії.

— Важкі, неймовірно важкі випробування послав Господь Бог в безмежній милостині до грішних дітей своїх... Знаю, Оксене, все знаю, — застережно підняв долоню отець Віталій, бо Оксен так і потягнувся до нього — розповісти про свою нову кривду. — І як замучили вашого батька, святу цю людину, як поглумилися з його пам’яті, і як вас пограбували, відібравши землю й худобу... Але хіба ви один постраждали, Оксене? Хіба ви перший сидите в оцій кімнаті, згадавши у важку для вас хвилину про Господа Бога? Огляньтесь, Оксене: скільки скривджених цією од лукавого владою синів святої нашої матері церкви йдуть сьогодні до неї, шукаючи захисту, питаючи втіхи!.. Так, тяжко нам, дуже тяжко. Але хіба першим християнам було легше? Хіба не полювали на них, як на диких звірів, не піддавали найлютішим тортурам, найпекельнішим мукам, що їх тільки диявол може підказати людині, аби тільки вони зреклися Христа — Господа нашого? Їх була всього жменька, проти них стояла ціла Римська держава з її непереможними, здавалося б, легіонами, з усім незліченним багатством, держава, яка володіла півсвітом. Досить, здавалося б, їй ворухнути пальцем, щоб роздушити оту жменьку перших християн — бідних, знедолених, безборонних, але твердих, чуєте, Оксене, — твердих у вірі своїй!..

І що ж сталося, Оксене? Римська імперія загинула, від неї лишилася тільки сумна згадка, а вчення Христове розлилося по всьому світі, як весняна повінь, що очищає людські душі від скверни. Бог, всеєдиний і всемогутній, який держить наше майбутнє у святій десниці своїй, творець усього живого й неживого, що оточує нас, не допустив, щоб загинула праведна віра, і не допустить цього ніколи, Оксене. Як перші християни, в цю страшну для нас усіх годину ми повинні свято вірити в нього, в його волю і мудрість, яку нам, рабам його, ніколи не дано зрозуміти... Бог посилає нам випробування, щоб перевірити, наскільки міцна та непохитна наша віра в нього. Бог кидає нас аж на дно неймовірних страждань, щоб потім, очищених муками, вознести ще вище, зробити ще щасливішими. Все в руках Божих, Оксене, треба тільки вірити у всемогутнього і не допускати в душу свою гріховних сумнівів...

Упокоєний, просвітлілий душею, поїхав додому Оксен. Майбутнє вже не здавалося йому таким безпросвітним, як досі. Повнився надією, що Бог не допустить того, щоб утвердилася оця диявольська влада, не дасть на поталу покривджених дітей своїх і рано чи пізно, а відібрана земля знову повернеться до нього.

Дістав із скрині Біблію, Житія святих, Псалтир, поклав на полицю під образами. Щовечора збирав усіх до столу — читав при засвіченій лампі. Строго слідкував за тим, щоб усі молилися, дотримувались постів, щонеділі відвідували церкву.

І, упокорившись, виїхав на те поле, що лишив йому Ганжа разом зі своїми поплічниками, — збирати врожай.

На жнива, як і заведено, виїжджали всією сім’єю: Оксен, обидва сини, сестра. Нещодавно йшли ще й наймити, а то й сусіди, — роботи, слава Богу, вистачало всім, цього