Читати книгу - "На Західному фронті без змін"

По неділях мені не дають звільнення, бо я щойно повернувся з тривалої відпустки. Тож в останню неділю перед моїм від'їздом батько і старша сестра самі приїздять до мене. Ми сидимо цілий день у солдатському клубі. А куди ж нам іти, до барака якось не хочеться. По обіді ми рушаємо прогулятися в степ.

Час спливає надто повільно; ми не знаємо, про що нам розмовляти. Отож ми говоримо про хворобу матері. В неї визначили рак, вона вже лежить у лікарні, й невдовзі їй робитимуть операцію. Лікарі сподіваються, що вона видужає, але ми ще не чули, щоб рак виліковували.

— А де вона лежить? — питаю я.

— У лікарні святої Луїзи, — каже батько.

— В якому класі?

— У третьому. Доведеться зачекати, поки дізнаємося, скільки коштуватиме операція. Вона сама схотіла, щоб її поклали в третьому. Мовляв, там хоч буде з ким поговорити. Та воно й дешевше.

— Але ж там багато людей в одній палаті. Навряд, щоб вона змогла вночі спати.

Батько киває головою. Обличчя в нього стомлене, геть у зморшках. Мати часто хворіла, правда, вона лягала до лікарні тільки тоді, як ми її змушували, та все одно це коштувало нам чимало грошей, і батькове життя через те, власне, й пішло нанівець.

— Аби ж то знаття, скільки коштуватиме операція, — каже він.

— А хіба ви не питали?

— Так просто спитати не можна; а раптом лікар розгнівається, вийде погано, бо то ж він матір оперуватиме.

Отакі справи в нас, сумно думаю я, отакі справи в бідняків. Вони не насмілюються спитати про ціну, хоч це їх страшенно непокоїть; а ті, інші, що їм і потреби немає питати, домовляються про ціну наперед і вважають це нормальним. На них лікар ніколи не гнівається.

— Потім доведеться робити перев'язки, а вони теж дорогі, — каже батько.

— Хіба лікарняна каса нічого не доплачує? — питаю я.

— Мати занадто довго хворіє.

— А у вас є хоч трохи грошей?

Він хитає головою:

— Ні. Але тепер я знову зможу взяти вечірню роботу.

Я знаю: він стоятиме за своїм столом до дванадцятої години ночі й буде різати, фальцювати й клеїти. О восьмій вечора він щось попоїсть із тих непоживних харчів, що їх дають на картки. Потім він вип'є ліки від головного болю й працюватиме далі.

Аби його трохи розрадити, я беруся розповідати кілька кумедних історій, що спали мені на думку, — солдатські анекдоти і всякі вигадки про генералів та фельдфебелів, яких хтось пошив у дурні.

Нарешті я проводжу обох до залізничної станції. Вони дають мені слоїчок джему і пакунок із картопляниками, мати ще встигла насмажити їх для мене.

Потім вони їдуть, а я повертаюся назад.

Увечері я дістаю слоїк, намазую джем на картопляник і їм. Та воно мені не смакує. Тоді виходжу надвір, щоб віддати картопляники росіянам. Нараз пригадую, що їх смажила мати. Мабуть, їй дуже боліло, коли вона стояла біля плити. Я кладу пакуночок назад у ранець і беру із собою тільки два картопляники для росіян.

IX

Ми їдемо вже кілька днів. У небі з'являються перші літаки. Ми випереджаємо вантажні ешелони. Гармати, гармати… Далі ми їдемо фронтовою залізницею. Я розшукую свій полк. Ніхто не знає, де саме він тепер стоїть. Я десь ночую, десь дістаю вранці свою пайку харчів і якісь непевні вказівки. Завдавши на плечі ранець, я беру гвинтівку і знову рушаю в дорогу.

Коли я прибуваю до пункту призначення — до зруйнованого містечка — то не знаходжу жодного з наших. Дізнаюся, що тепер наш полк увійшов до складу летючої дивізії, яку завжди кидають туди, де особливо небезпечно. Це не поліпшує мого настрою. Мені розповідають, що наші мали великі втрати. Я розпитую про Кача й Альберта. Про них ніхто нічого не знає.

Шукаючи далі, я блукаю навкруг, і мене проймає якесь дивне почуття. Одну ніч, а тоді ще й другу я сплю просто неба, немов індіанець. Нарешті я дістаю точні відомості і по обіді вже доповідаю в нашій ротній канцелярії про своє прибуття.

Фельдфебель затримує мене тут. За два дні рота повернеться з передової, тож немає сенсу посилати мене туди.

— Як воно у відпустці? — питає він. — Мабуть, добре?

— Та не дуже.

— Атож, атож, — зітхає він, — якби не треба було знову повертатися. Через те друга половина відпустки завжди зіпсована.

Я тиняюся без діла до того дня, коли наша рота повертається з передової: всі сірі, брудні, сердиті й похмурі. Я схоплююся, пхаюся поміж них, шукаю очима знайомі обличчя, — он Тьяден, он сякається Мюллер, а ось і Кач, і Кроп. Потім ми кладемо наші солом'яні матраци поруч, один біля одного. Я дивлюсь на хлопців якось винувато, хоч жодних підстав для того немає. Перш ніж укластися спати, я дістаю решту картопляників та джем, нехай і хлопці поласують.

Два картопляники, що лежать зверху, трохи запліснявіли, та їх іще можна їсти. Я беру їх собі, а кращі віддаю Качеві й Кропові.

Кач жує картопляника й питає:

— Це, либонь, мати пекла?

Я киваю головою.

— Смачні, — каже він, — дуже смачні.

Я ледве стримую сльози. Вже не впізнаю самого себе. Та дарма, невдовзі це минеться, мені стане краще тут — із Качем, із Альбертом, із усіма. Тут я на своєму місці.

— Тобі пощастило, — шепоче Кроп перед тим, як заснути, — кажуть, що нас відправляють до Росії.

До Росії! Але ж там війна вже скінчилася.

Удалині гримотить фронт. Барачні стіни тріщать.

У нас наводять страшенний лоск. Нас без кінця шикують. Раз у раз провадять огляди. Зношений, подертий одяг замінюють на новий. При цьому мені пощастило дістати новесенький мундир, а Кач роздобув собі, звісно, повне обмундирування. Ходять чутки, що вже укладається мир, але куди вірогідніша інша думка: нас відправляють до Росії. Тільки навіщо нам у Росії новий, кращий одяг? Нарешті просочується зовсім інша чутка: до нас на огляд їде кайзер. Ось чого нас так муштрують.

Цілісінький тиждень нам здавалося, що ми знов опинились у казармі для новобранців — так багато довелося нам працювати і вправлятися. Ми стали лихі і знервовані, бо так ретельно все чепурити — то справа не для нас, а марширувати на парадах — і поготів. Усе це нервує солдатів дужче, ніж перебування в окопах.

Нарешті настає урочиста мить. Ми вишикувались у лави, і от