Читати книгу - "Вірш і розмова"

Берто, П’єр (1907–1986) — французький історик літератури, ґерманіст. Автор книжки «Фрідріх Гьольдерлін» (1936), в якій намагається документально простежити «історію хвороби» поета, та дослідження «Гьольдерлін і французька революція» (1969).

Бертрам, Ернст (1884–1957) — історик літератури, письменник. Автор книжки «Ніцше. Спроба міфології» (1918), а також низки поетичних збірок.

Блюменталь, Альбрехт фон (1889–1945) — науковець. Автор праці «Софокл. Виникнення і розквіт грецької трагедії» (1936).

Бобровскі, Йоганнес (1917–1965) — німецький лірик і прозаїк. Поет неподоланого минулого. Змальовував життя в краях, де зустрічаються німецька і слов’янські культури. Видав грецькі міфи, що їх зібрав Ґустав Шваб. Серед творів — збірки віршів «Сарматська доба» (1961), «Знаки вітрів» (1966), романів «Левіновий млин» (1964), «Литовські фортепіано» (1966).

Бовіл, Кароль, власне Шарль де Буель (1479 — бл. 1553) — французький філософ доби Ренесансу. Основні теми: пізнання, антропологія, теологія. В центр гієрархійного універсуму поставив людину. Автор досліджень «Книжка про мудреця» (1510), «Елементарна фізика» (1512).

Бьок, Авґуст (1785–1867) — філолог-класик. Засновник історичного антикознавства. Суттєво вплинув на німецьку рецепцію Піндара. Основні твори: двотомник «Афінська держава», двотомник «Піндар» (1811-21), «Про космічну систему Платона» (1852).

Бьоль, Гайнріх (1917–1985) — німецький прозаїк, «сумління нації», «симпатизатор тероризму». Лауреат Нобелівської премії (1972). Автор численних оповідань і романів, які відтворюють конфлікт особистости з суспільством. Продовжує питомо німецьку традицію критики філістерства. Неприхована іронія, конструктивізм мовлення, висока щільність зображення, поетизація предмета зображення зробили творчість Бьоля надбанням німецької літератури другої половини XX ст. До найвідоміших належать тексти «Де ти був, Адаме?» (1951), «І не промовив жодного слова» (1953), «Більярд о пів на десяту» (1959), «Погляди клоуна» (1963, екранізований 1975 р.), «Груповий портрет з дамою» (1971, екранізований 1977 р.), «Втрачена честь Катарини Блюм» (1974), «Дбайлива облога» (1979). Фолькер Шльондорф і Марґарете фон Тротта створили 1975 р. за оповіданням «Втрачена честь Катарини Блюм» художній фільм, який вважається найуспішнішою екранізацією твору Бьоля.

Бьорінґер, Роберт (1884–1974) — науковець, розпорядник спадку Ст. Ґеорґе. З поетом Бьорінґер познайомився 1905 р. в Базелі, де перебував разом зі своїм братом-археологом Еріхом Бьорінґером (1897–1971). 1959 р. заснував фундацію Ст. Ґеорґе. Упорядкував і видав листування між Ст. Ґеорґе і Г. фон Гофмансталем (1938) та Ст. Ґеорґе і Фр. Ґундольфом (1962). Автор праць з історії літератури, археології, економіки.

Валері, Поль (1871–1945) — французький поет пізнього символізму. Член Французької академії від 1927 р. Автор поетичних книжок «Юна Парка» (1917), «Морський цвинтар» (1920), «Альбом старих віршів» (1920), «Пісні» (1922). Публікував есе про малярство, архітектуру, танець, згодом про Маларме, який вплинув на формування Валері-поета, Стендаля, Бодлера. Автор філософсько-літературних текстів «Вечір з паном Тестом» (1896). В поезії відроджував традиції класичного європейського раціоналізму. Вірші впливають не внаслідок розвіювання образів, а на основі їхнього згущування, математичної точности вислову і високої музичности звукових рядів.

Вебер, Макс, власне Карл Еміль Максиміліан Вебер (1864–1920) — німецький соціолог, історик, економіст. Свою наукову діяльність спрямовував на утвердження соціології як самостійної наукової дисципліни, покликаної вивчати соціальну активність, встановлювати її закономірності, пояснювати її впливи. Засновник соціології релігії. Досліджував зв’язок соціології з історією. Обґрунтував концепцію «ідеальних типів». Автор вчення про панування, яке перегукується з поглядами ґеорґеанців. Дослідження «Протестантська етика і дух капіталізму» (1903–1905), «Економіка і суспільство» (1922).

Веберн, Антон фон (1883–1945) — австрійський композитор і дириґент, представник нової віденської школи. Творив під впливом естетики експресіонізму. Автор кантат «Світло очей» (1935), «Життєдайне проміння» (1939), «Німує всесвіт» (1943). Писав музичні твори на слова Ст. Ґеорґе і Р.М.Рільке. Свої погляди виклав у циклі лекцій, опублікованих 1960 р. під назвою «Шляхи до нової музики».

Верґілій, Марон Публій (70–19 до Р.Х.) — римський поет. Автор збірок «Буколіки» (42–38 до Р.Х.) і «Георгіки» (37–30 до Р.Х.). Найвизначніший твір Вергілія, епічна поема «Енеїда», оповідає про мандри і пригоди троянця Енея, міфічного предка імператора Авґуста і засновника Римської імперії (див. «Авґустійша поезія» в розділі «Реалії»).

Вольтерс, Фрідріх (1876–1930) — письменник, історик літератури, економіст. Шанувальник Ст. Ґеорґе. Обстоював його світогляд. Упродовж 1910–1912 рр. разом з Фр. Ґундольфом видавав «Річник духовного чину». Автор кількох ліричних збірок, а також ґрунтовного дослідження «Стефан Ґеорґе і «Мистецький вісник». Історія німецької духовности від 1890 р.» (1930).

Вольф, Еріх (1890–1937) — науковець. Автор книжки «Грецькі міфи» (1936). Разом з Карлом Петерсеном написав розвідку «Доля музики від античности до наших днів», що, датована 1923 р., побачила світ наприкінці 1922 р. у Вроцлаві. Праця присвячена Фр. Вольтерсу. Саме цю книжку Фр. Вольтерс подарував Ґадамерові.

Гайдеґґер, Мартін (1889–1976) — німецький філософ, творець фундаментальної онтології. Основне питання метафізики сформулював так: чому взагалі існує суще, а не те ніщо, яке людина переживає головно у формі страху. Філософські праці М.Гайдеґґера «Буття і час» (1927), «Кант і проблема метафізики» (1929), «Що таке метафізика?» (1929), «Про суть істини» (1943), «Пояснення до поезії Гьольдерліна» (1944), «Манівці» (1950), «Вступ до метафізики» (1953), «Що означає думати?» (1954), «На шляху до мови» (1959), двотомника «Ніцше» (1961), «Віхи» (1967) дозволяють вважати його однією з центральних постатей європейської філософії XX ст.

Галер, Альбрехт фон (1708–1777) — швайцарський учений, засновник експериментальної фізіології, діяч просвітництва. В поезії вбачав інструмент вираження філософських і моральних істин. Автор ліричних дидактичних віршів.

Гаманн, Йоганн Ґеорґ (1730–1788) — німецький письменник і філософ, засновник німецького ірраціоналізму. Попередник «Бурі і натиску» (див. примітку в розділі «Реалії»). Автор вчення про чуттєву, духовну і душевну цілість людини. На його думку, саме мова лучить духовність і чуттєвість; мова божистого походження; її вживання обертає людину на творця; мова — матір розуму, поезія — рідна мова людського роду. Виступав проти чистого раціоналізму просвітництва. Написав «Сократові мемуари» (1759), «Хресні виправи філолога» (1762).

Геґель, Ґеорґ Вільгельм Фрідріх (1770–1831) — німецький філософ. Свою творчість вважав завершальним розділом історії західної філософії. До системи Геґеля належать: логіка/онтологія (буття Бога до створення світу), натурфілософія (відчуження Бога в матеріальному світі), філософія духу (повернення Бога з власного творіння до себе). Бог/Абсолют — предмет як релігії, так і філософії. Написав «Феноменологію духу» (1807), «Логіку» (1812), «Філософію права» (1821). Свою пробну лекцію 16 лютого 1929 р. Ґадамер виголосив про «Геґелеву й античну діалектику». Цьому філософу присвячена також інавґураційна лекція Ґадамера «Геґель та історичний дух» в ляйпцизькому університеті 8 липня 1939 р. і ваймарська лекція «Геґель й антична діалектика» (квітень 1940 р).

Гелінґрат, Фрідріх Норберт Теодор фон (1888–1916) — філософ, історик літератури, філолог-класик. Належав до кола прихильників Ст. Ґеорґе. Вивчав творчість Фр. Гьольдерліна. В бібліотечці «Мистецького вісника» видав дослідження «Гьольдерлінові переклади Піндара» (1910). Опрацював