Читати книгу - "З-під Полтави до Бендер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Поклін їм, доземний поклін із чужини...
Хтось іде степами і плаче словами без сліз.
Полудне. Поле, мов море, безлюдне, не ворухнеться, не шевельне, вітер бадилини не нагне.
Тишина безсловесна. Як нитка павутини і як мрія дитини, снується казка чудесна. Привабом русалки від балки до балки тебе веде і від могили до могили, як ангел легкокрилий, наче до раю, уводить до рідного краю, що колись знов твоїм буде... Колись... колись... Бережись! Полудниця, облудниця іде. Бережись, бо підведе, і рідна мати не зможе пізнати, - так, як тамтих. Чув?.. «А наш пан Галаган, гірш татар-бусурман, гірш царів скаженів, як у Січ увійшов. Лилась кров, лилась кров, як у Січ увійшов».
Бережись...! Полудниця, облудниця іде. Заманять, підведе і туди заведе, де сам чорт не найде... Чи ти чув, що вона з Носом зробила?
Бий його, Божа сила, без пощаду аж до впаду за зраду, за Батурина ізраду. Опоганив свій княжий рід і тайний хід показав ворогам... Як холоп царський, як хам. Бережись!.. Полудниця, облудниця іде.
«Хто, де?» І Горленко тер заспані очі, бо чура пригадав йому, що пора до короля в намет на обід іти .
Дорогою зустрінувся з Орликом, віталися, питали про здоров'я, а перед входом у намет довгу хвилину церемонилися, один одного пускаючи вперед: «Будь ласка!» «Ні, будь ласка, ви!» «Ви... »
25.
Гей на волики да налигачі, А на коники пута, Та підемо ми, долю кленучи, Та з-над Десни до Прута - співав Кречет, той, що йому татари «Феську» вкрали.
«А ти вже другої пісні не вмієш?» - зупинив його Мручко.
«Другої? Або тая не гарна?»
«Я таких не люблю.»
«Гадаєте, я для вас її співаю? Собі, не кому», - і пішов.
«А Феськи відбивати не важся! - гукав за ним Мручко, - бо смерть».
«Є без Феськи життя?» - відгукнув йому, не озираючись, запорожець.
«Що за народ! - покивав головою Мручко. - Гадав би ти, саме завзяття, сама лютість, а він тобі навіть до конини так пристраститься, що й життя не пожалує. Треба мені побалакати з паном Войнаровським та купити Феську в татарина, бо чую, що ніч без лиха не обійдеться.»
Сидів на валі і згори дивився на сонний табор.
Навіть коні не паслися, тільки лежали біля возів, обганялися від мух і зітхали. Новокуплені, турецькі, свіжі, не притомлені згори дивилися на заїжджених, козацьких... Зовсім, як люди.
Мручкові нагадувалися інші табори, а бачив іх чимало, запорозьких, гетьманських, польських. Бог вість яких. Бачив перед побідою і після погрому, у відвороті і перед наступом, різно, але такого, як цей, - ні. Наші, шведи, поляки, турки, татари, греки, молдавани, цигани, - вавилонська вежа. Яких там одягів не було, якої мови не чулося.
Сонце сходило з полудня і табор став оживати. Підводилися козаки зі своїх лежанок, простували кості й позіхали.
З городу надходили люди й над'їздили вози. Свіжі харчі довозили, щоб на вечерю
було.
«Стільки народів, стільки мов і такі різні віри, а всіх іх гріш спровадив докупи, - казав до себе Мручко. - Чого то для гроша не зробить чоловік, - та ще лихий. Хто в найми до гроша пішов, - пропав».
Десь далеко дівочі сміхи лунали, за ними гнали козацькі, здорові голоси.
«Боже ти мій! - похитував головою Мручко. - Така біда, така нужда, а диви, відпочили трохи, поїли і вже за радощами гонять. Що ти зробиш, - життя! Війна війною і біда бідою, та хай же я, любко, та хай я, голубко, побалакаю собі з тобою... І так воно все. Скільки разів вороги надтягали, як буря, палили, грабували, вбивали, здавалося, тільки небо й землю лишили, а минуло декілька років, і знову край, як Божий рай, і люди є, і худібка, і бджілка, і деревинка, хто його зна, звідкіля все взялось. ...Ні, ні не пропаде козацька мати, не пропаде.»
«Сотнику!» - запищало щось біля його. - Рачок.
«Ах, це ти! Слухай, вашець, - накивував йому Мручко. - Не волочися ти мені і не задавайся з циганками, бо ше котра за пазуху сховає і осоромиться ввесь наш народ шляхетський.»
Рачок не відгризався, як звичайно. Сів біля Мручка, мовчав і пальцем у землі колупав. «Щось вас питати маю» - почав.
«Питай!»
«Як ви гадаєте, видужає Іван Степанович, чи ні?»
«Синоньку, або я Бог, щоб знати? Моліться, може, вислухає Господь».
Мовчали довшу хвилину. Може, й молилися.
«А що буде, як його не стане?» - почав наново Рачок.
«Або я знаю, синку. Треба хотіти, щоб добре було».
І знов ^амовкли. І знов Рачок мовчанку перебив.
«Гарна ріка цей Бог, правда?»
«Гарна.»
«А все ж таки не те, що Дніпро.»
«Куди! - притакнув Мручко. - Другої такої ріки, як Дніпро, нема.»
«Нема! - повторив Рачок і очі йому заблистіли. - Як зашумить весною, струсне льоди, заграє і розіллється широко, широко, - Боже ти мій! А літом, у погідну нічку, як потонуть у ньому і місяць, і зорі, як зробиться з небом буцім щось одне, велике, безконечне, вічне... - не докінчив, тільки тяжко зітхнув. - Гарний наш Дніпро!»
«Гарний!» - притакував коротко Мручко.
«І сильний. Він один ні царів, ні королів не боїться, навіть Петра ні. Не засипле його, палями не загатить, ані до Петербургу не поверне».
«Ні! - притакнув Мручко. - Дніпро сильний дуже.»
«А ті, що над ним сидять?» - спитав Рачок, і оба нараз замовкли, ніби в роти води набрали.
«Я над Німаном народився, - почав ніби виправдуватися
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З-під Полтави до Бендер», після закриття браузера.
