Читати книгу - "Погоня за вівцею"

Я прикрив долонею трубку і зітхнув. Знову за рибу гроші! Як про двох козликів: «Чорний білого штурхнув, білий чорного штовхнув»…

— Алло! — звертався компаньйон.

— Я слухаю, — відповів я.

У трубці було чути, як на тому кінці телефонної лінії сварилися його діти з приводу того, який телевізійний канал вибрати.

— Про дітей подумай! — сказав я. Спосіб нападу був недозволений, але в мене не лишилося іншого виходу. — І перестань скиглити! Бо як розпустиш нюні — тоді, вважай, все пропало. Якщо скаржишся на життя, то навіщо було дітей заводити? А як обзавівся, то перестань у пляшку заглядати і працюй як слід!

Компаньйон довго мовчав. Офіціантка принесла попільничку. Я жестом замовив пиво.

— Ти все-таки правий, — промовив він. — Спробую… Хоча не певен, що з цього щось вийде…

— Обов’язково вийде! Шість років тому не було ні грошей, ні зв’язків, а стільки зроблено! — сказав я, ковтнувши пива.

— Ти навіть не уявляєш собі, як мені було спокійно разом з тобою, — сказав компаньйон.

— Я ще дам про себе знати.

— Ага…

— Спасибі тобі за всі ці роки. Було так чудово, — сказав я.

— Як справу закінчиш і повернешся до Токіо, то, може, знову спільно попрацюємо?

— Авжеж…

І я поклав трубку.

Однак ми обидва добре знали, що на цю роботу я вдруге не повернуся. Після шести років спільної праці такі речі стають самозрозумілі.

З пляшкою та склянкою в руках я повернувся до стола й далі пив пиво.

Втративши роботу, я відчув на душі полегшення. Життя ставало щораз простішим. Я втратив рідне місто, втратив юність, втратив дружину, а через три місяці втрачу чисельник «двадцять» у власному віці. Я спробував уявити собі, що зі мною станеться в шістдесят. Та марно — не зумів. Адже навіть невідомо, що станеться через місяць…

Я повернувся додому, почистив зуби, переодягнувся у піжаму і, залізши в ліжко, почав читати далі «Пригоди Шерлока Холмса». Об одинадцятій погасив світло і заснув так міцно, що до ранку не прокидався ні разу.

8. Народження Оселедця

О десятій ранку цей чудернацький автомобіль, схожий на підводний човен, зупинився біля мого під’їзду. Щоправда, з вікна на третьому поверсі він уже не здавався підводним човном, а скоріше металевим печивом. Таким велетенським, що юрба з трьохсот дітей могла б з ним упоратися не раніше, ніж за два тижні. Ми з подружкою сиділи на підвіконні і якийсь час дивилися вниз на нього.

Небо було надзвичайно чистим — настільки чистим, що аж ставало неприємно. Воно викликало в пам’яті сцени з експресіоністських фільмів довоєнного кінематографа. Далеко-далеко в цьому небі мерехтів дивовижно крихітний вертоліт. Без жодної хмаринки, небо здавалося велетенським оком з одрізаними повіками.

Я зачинив вікно, вимкнув холодильник і перевірив газовий кран. Усю білизну до прання зібрано, ліжко застелено, попільницю вимито, численні баночки з ліками у ванній кімнаті поставлено рядами. За квартиру сплачено за два місяці вперед, передплату на газети скасовано. Уже стоячи у дверях, я кинув погляд на квартиру, безлюдну й огорнуту неприродною тишею. Дивився і думав про проведені в ній чотири роки сімейного життя з дружиною, про дітей, які могли у нас народитися. Відчинилася кабіна ліфта — і подружка мене покликала. Я зачинив залізні двері.

Очікуючи нас, водій самовіддано витирав сухою ганчіркою вітрове скло автомобіля. Як і раніше, на його корпусі не було жодної плямочки, а відбите від нього сонячне проміння сліпило очі своїм незвично яскравим блиском. Здавалося, торкнись його рукою — і від шкіри на ній нічого не залишиться.

— Доброго ранку! — привітався водій. Той самий водій-християнин, що і позавчора.

— Доброго ранку! — сказав я.

— Доброго ранку! — сказала моя подружка.

Вона тримала кота, а я — пакети з консервами та піском.

— Чудова погода, правда? — вимовив водій, поглядаючи вгору. — Небо зовсім прозоре.

Я кивнув головою.

— За такої гарної погоди Божі послання, мабуть, легше доходять, чи не так? — запитав я.

— Помиляєтесь! — усміхаючись, заперечив водій. — Божі послання вже є у всьому на світі. У квітах, у камінні, у хмарах…

— А в автомобілях? — спитала моя подружка.

— І в автомобілях.

— Але ж автомобілі виробляють на заводах! — втрутився я.

— В усьому, що роблять люди, присутня Божа воля.

— Як короста у вусі? — запитала подружка.

— Як повітря, — поправив водій.

— Виходить, що в автомобілях, вироблених у Саудівській Аравії, сидить Аллах?

— У Саудівській Аравії автомобілів не виробляють.

— Що, справді? — запитав я.

— Справді.

— Цікаво, який Бог ховається в автомобілях американського виробництва, експортованих до Саудівської Аравії? — запитала подружка.

Запитання було нелегким.

— Так-то так, але треба вам про кота все пояснити!.. — прийшов я на допомогу водію.

— Який гарний котик! — відгукнувся той з полегшенням.

Котові було далеко до того, щоб здаватися гарним. Скоріше навпаки — він був чимось зовсім протилежним. Шерсть по боках витерлась, як ворс витоптаного килима, кінець хвоста вигнувся під шістдесят градусів, зуби пожовкли, праве око загноїлося від пошкодження трирічної давності так, що тепер зір почав пропадати. Я навіть сумнівався, чи здатен він відрізнити кеди від картоплини. Лапи в нього були в засохлих мозолях, вуха — в корості, а сам він просто від старості псував повітря разів двадцять на день. Коли дружина принесла його додому, знайшовши під лавкою у парку, це було зовсім нормальне кошеня, але у другій половині сімдесятих років його здоров’я швидко покотилося вниз, як кулька в кегельбані. До того ж, у нього навіть клички не було. Щоправда, я так і не знаю, її відсутність зменшувала чи збільшувала трагічність його становища.

— Киць-киць, — звернувся водій до кота, але рукою не торкався. — Як його звуть?

— Ніяк.

— А як ви підкликаєте його до себе?

— Не підкликаю, — відповів я. — Він просто так існує.

— Але ж він не сидить на місці і рухається туди-сюди по своїй волі, чи не так? Тому дуже дивно, що така істота не має імені.

— Оселедці також рухаються по своїй волі, та ніхто не дає їм імен.

— Між оселедцем і людиною немає обміну емоціями, а, крім того, оселедець не зрозумів би нічого, хоч би скільки зверталися до нього по імені. А втім, називати щось чи ні — справа чисто особиста.

— Ви хочете сказати, що право на ім’я мають лише тварини, які рухаються по своїй волі, можуть обмінюватися з людиною емоціями, а також не позбавлені слуху?

— Саме так! — і водій кілька разів кивнув головою, наче переконуючи себе самого у правильності своїх