Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

І саме в розпалі цієї бучі повернулась гарненька молода хазяйка фокстер’єра. Вона підхопила на руки свого милого песика (який устиг окалічити кудлача на добрий місяць, а тепер прикинувся щойно народженим ягнятком) і почала його цілувати та допитуватись, чи він справді живий і що йому заподіяли оті гидкі собацюри. А він тулився до неї й дивився їй у очі з таким виразом, ніби промовляв: «Який я радий, що ти прийшла й забереш мене геть, щоб я не бачив більше цього ганебного видовища!»

Вона сказала, що обслуга магазину не має права дозволяти, щоб таких великих лютих псів припинали поруч із собаками порядних людей, і що вона має велике бажання подати на когось у суд.

Ось яка вдача у фокстер’єрів, і тому я не ганю Монтморенсі за те, що він полюбляє сваритися з котами. Але цього ранку він сам пошкодував, що не стримався.

Ми, як я вже сказав, поверталися з купання, коли на Головній вулиці з одного будинку попереду вискочив кіт і побіг через вулицю. Монтморенсі кинувся на нього, радісно гавкнувши. Та ні, то був не гавкіт, то був покрик грізного воїна, який побачив, що ворог уже у нього в руках; так, мабуть, закричав Кромвель, коли лави шотландців захитались і побігли з гори.

Жертвою Монтморенсі був великий чорний котяра. Я ніколи не бачив такого здоровезного кота — і такого розбишакуватого на вигляд. Йому бракувало половини хвоста, одного вуха й однієї ніздрі. Вигляд у цього довгого, жилавого котяри був упевнений і самовдоволений.

Монтморенсі помчав на бідолашного кота зі швидкістю двадцять миль на годину, але кіт не квапився тікати — він, видно, ще й не здогадався, що життя його в небезпеці. Він спокійно дріботів далі, поки його майбутній убивця не опинився за ярд від нього. Тоді кіт обернувся, сів серед вулиці й глянув на Монтморенсі з лагідним, запитливим виразом, ніби промовляв: «Прошу! Ви до мене?»

Монтморенсі не боягуз, відваги йому не бракує, але в тому котярі було щось таке, що остудило б запал і най-відважнішого пса. І він раптово спинився й теж подивився на кота.

Обидва мовчали, але неважко собі уявити, що між ними точився такий діалог:

Кіт. Ви чогось хотіли?

Монтморенсі. Ні, ні… дякую.

Кіт. Та не соромтесь, кажіть навпростець, як вам чогось треба.

Монтморенсі (задкуючи Головною вулицею). Ні… ні… нічого… не турбуйтесь. Я… я, здається, помилився. Мені здалося, що ми з вами знайомі. Вибачте, що потурбував.

Кіт. Та що ви! Навпаки, мені дуже приємно. Вам справді нічого не треба?

Монтморенсі (все задкуючи). Ні, ні… дякую. Ви дуже ласкаві. Бувайте здорові.

Кіт. Бувайте.

Потім кіт підвівся й почимчикував далі. А Монтморенсі, ретельно сховавши у відповідну ямку те, що він називає своїм хвостом, вернувся до нас і зайняв якнайскромнішу позицію ззаду.

І досі, якщо йому сказати: «Кіт!» — він видимо знічується й жалібно дивиться на вас, ніби промовляє: «Ой, не треба!»

Після сніданку ми пішли по крамницях поповнити запас провізії на наступні три дні. Джордж заявив, що треба купити городини, бо не їсти городини шкідливо для здоров’я. Він сказав, що варити її неважко і він бере цей клопіт на себе; отож ми купили десять фунтів картоплі, кілька головок капусти й мірку гороху. В готелі ми взяли м’ясний пиріг, кілька пирогів з агрусом і баранячу ногу, а щоб запастися фруктами, печивом, хлібом, маслом, повидлом, шинкою, яйцями тощо, довелось обійти все містечко.

Від’їзд із Марло я вважаю одним з найбільших наших успіхів. У ньому були гідність і ефектність, але без зайвої помпи. В усіх крамницях, які ми відвідали, ми вимагали, щоб закуплені продукти приставили до човна кегайно. Ми й слухати не хотіли всяких: «Гаразд, сер, зараз відішлю, хлопець прибіжить туди раніш за вас!» — бо знали, що потім доведеться хтозна-поки стовбичити на причалі, та ще двічі вертатись до крамниці скандалити. Ми дожидали, поки продукти запакують, і забирали посланця з собою.

Ми обходили чимало крамниць, застосовуючи цей принцип у кожній. Результат був той, що під кінець ми зібрали таку колекцію хлопчаків-посланців з кошиками, якої лишень можна бажати, і в Марло, певне, давно не бачили такого величного видовища, як наш відхід Головною вулицею до пристані.

Порядок процесії був такий:

Монтморенсі з паличкою в зубах.

Двоє розбишакуватих рябків — приятелі Монтморенсі.

Джордж із згортком пледів та плащів і з куценькою люлькою в роті.

Гарріс, що намагався йти з недбалою грацією, несучи в одній руці повно напхану валізу, а в другій сулію лимонного соку.

Хлопець від зеленяра й хлопець від пекаря, обидва з кошиками.

Коридорний із готелю з нашим великим кошиком.

Хлопець від кондитера з кошиком.

Хлопець від бакалійника з кошиком.

Кудлатий пес.

Хлопець із сирної крамниці з кошиком.

Найнятий носій із саквояжем.

Щирий приятель найнятого носія з руками в кишенях і череп’яною люлечкою.

Хлопець із фруктової крамниці з кошиком.

Я з трьома капелюхами й парою черевиків у руках і з такою міною, ніби нічого про те не знаю.

Шестеро дітлахів і четверо приблудних псів.

Коли ми спустилися на причал, човняр спитав:

— Будьте ласкаві, сер, котрий ваш: паровий катер чи плавуча дача?

Почувши, що у нас звичайний човен-двійка, він явно здивувався.

З паровими катерами того ранку ми набрались чимало мороки. Незабаром мали початись генлейські річкові перегони, і Темзою пливло їх без ліку: декотрі самі, декотрі з плавучими дачами на буксирі. Я ненавиджу парові катери: їх, мабуть, кожен весляр ненавидить. Щоразу, коли я бачу паровий катер, мені хочеться заманити його кудись у глуху заводь і там, у тиші й відлюдді, задушити на смерть.

В парових катерах є якась зухвала самовпевненість, що розбуджує в моїй душі всі найгірші інстинкти й примушує журитись за добрими давніми часами, коли можна було відверто висловлювати кожному свою думку про нього за допомогою сокири або лука й стріл. Самого виразу обличчя людини, що стоїть на кормі катера, сховавши руки в кишені і з сигарою в зубах, досить для того, щоб виправдати будь-який хуліганський вчинок; а владний свисток, що вимагає від вас дати дорогу, я певен, забезпечив би вам найм’якший вирок за «убивство з метою самозахисту» в кожному суді, де присяжні —