Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

Схиливши голову йому на плече, вона спитала його, хто він такий.

Уленшпігель відповів:

— Я король Нікчемський, граф Жебранський, барон Голодранський. У мене в Дамме, там, де я народився, є двадцять п’ять боньєрів[87] місячного сяйва.

— Що це за країна? — спитала господиня, п’ючи з Уленшпігелевого келиха.

— Це така країна, — відказав Уленшпігель, — де сіють зерна омани, фальшиві надії, порожні обіцянки. Але ти, мила господинько із запахущою шкірою, з очима, наче блискучі самоцвіти, ти народилася не в місячному сяйві. Темне золото твоїх кіс — це колір самого сонця. Лише неревнива Венера могла створити твої повні плечі, твої пишні перса, округлі руки. Повечеряємо сьогодні разом?

— Вродливий прочанине з Фландрії, чого ти сюди прийшов? — запитала вона.

— Щоб поговорити з папою, — відповів Уленшпігель.

— Еге, — промовила вона, склавши руки, — поговорити з папою! Я тут народилася, а не могла доступитися до нього.

— А я доступлюся, — заперечив Уленшпігель.

— Та чи хоч знаєш ти, де він буває, яка його вдача, які звички, як він живе? — запитала вона.

— Мені казали в дорозі, — відповів Уленшпігель, — що звуть його Юлій Третій[88], що він хоч старий, та на вдачу ярий, розпусний, веселий, а балакун з нього добрий, язик має гострий. Казали також, що він з надзвичайної ласки своєї прийняв до себе хлопчину-жебрака, який ходив по вулицях з мавпочкою, чорний, брудний, похмурий, і просив милостиню. Згодом, вступивши на папський престол, Юлій зробив із цього жебрака кардинала і дня не може прожити без нього.

— Пий, — сказала вона, — і не говори так голосно.

— А ще казали, — вів далі Уленшпігель, — що лається він, як солдат: Al dispetto di Dio, potto, di Dio[89]. Так він вилаявся одного разу, коли йому не подали на вечерю холодного павича, якого він замовив собі, і при цьому додав: «Коли Бог розсердився за одне яблуко, то я, намісник його на землі, маю право вилаятися за павича». Отже, бачиш, серденько, я знаю і папу, і його вдачу.

— Ах, — мовила вона, — гляди, ні з ким не говори про нього. І все-таки ти його не побачиш.

— Я з ним говоритиму, — наполягав Уленшпігель.

— Як тобі це вдасться, дам сто флоринів.

— Вони вже мої, — сказав Уленшпігель.

Другого дня ранком, хоч його стомлені ноги ще нили, він подався в місто і розвідав, що папа сьогодні правитиме месу в соборі святого Іоанна Латеранського. Уленшпігель пішов туди, став на видноті перед папою і щоразу, коли папа підносив чашу з дарами, Уленшпігель обертався до вівтаря спиною.

Папі прислуговував кардинал, огрядний, лютий і чорний як циган. Він тримав на плечі мавпу і причащав народ, роблячи при цьому вельми непристойні рухи. Він помітив, що виробляє Уленшпігель, і сказав про це папі, і папа після служби послав чотирьох бравих солдатів, якими вславилась ця войовнича країна, щоб того прочанина схопили.

— Якої ти віри? — запитав його папа.

— Найсвятіший отче, — відповів Уленшпігель, — такої і самої, як і моя господиня.

Папа послав і по неї.

— Якої ти віри? — запитав він у неї.

— Такої ж, як і ваша святість, — відказала вона.

— Я так само, — додав Уленшпігель. Тоді папа запитав його, чому він кожен раз повертався спиною до святих дарів.

— Я вважав, що недостойний дивитися на них.

— Ти прочанин? — запитав папа.

— Так, — сказав Уленшпігель, — я прийшов із Фландрії, щоб мені відпустили гріхи мої.

Папа поблагословив його, і він разом з господинею пішов до готелю. Господиня відрахувала йому сто флоринів. З таким тягарем він покинув Рим і вернувся у свою Фландрію.

Проте мусив заплатити сім дукатів за свідоцтво про відпущення гріхів.

54

Саме того часу два ченці ордену премонстрантів[90] прибули в Дамме продавати індульгенції[91]. Поверх своїх чернечих ряс вони були зодягнуті в гарні сорочки, прикрашені мереживом.

Коли днина була погожа, вони торгували на паперті, а як лив дощ — то в церковному притворі. Вони вивісили там і тариф, в якому було зазначено, що можна купити відпущення за шість ліарів, за патар, за пів паризького лівра, за сім чи дванадцять флоринів і, залежно від ціни, на різний термін: на сто, двісті, триста, чотириста років, відпущення половинне або повне. Крім того, прощалися і найтяжчі злочини, навіть хтиві думки про саму Діву Марію. Але це коштувало аж сімнадцять флоринів.

Тим, що заплатили належне, вони видавали невеличкий клаптик пергаменту, де було зазначено, скільки років чинна індульгенція, а нижче був напис:

Хто з мирян не хоче

Варитись, смажитись, пектися

В чистилищі тисячу літ,

А хоче уникнути в пеклі горіння,

Хай індульгенції купує,

В них ласка Божа й спасіння.

За невеликі гроші

Господь його врятує.

І до них сходились покупці за десятки льє.

Один із ченців казав часто проповіді до народу. Пику він мав червону, підборіддя потрійне і чимале черево, яке, проте, не вадило йому.

— Нещасний! — гукав він, втупивши очі то в одного, то в другого слухача, — нещасний! Ти ж у пеклі! Тебе ж палить нещадно вогонь пекельний. Ти кипиш у казані, повному олії, де смажаться млинці для Астарти. Ти ж ніщо інше, як ковбаса на сковороді Люциферовій, як смаженина в печі Гільгірота, великого диявола, і тебе вже порубали на дрібні шматки. Поглянь на цього непрощенного грішника, що з презирством дивиться на індульгенції, глянь на цю миску пошаткованого м’яса, це він, це він, це його безбожне тіло, його прокляте тіло так приготовлене для диявола. А яка підлива? Сірка, дьоготь і смола! І всі ці нещасні грішники будуть отак пожерті, щоб знову воскреснути на нові муки. От де воістину буде плач і скрегіт зубовний. Господи, помилуй, Господи, помилуй! Еге ж, ти вже в пеклі, проклятий грішнику, ти вже терпиш усі ці муки. Та ось дали на помин душі твоєї деньє — і ти раптом відчуваєш полегкість у правій руці. Дали ще пів-деньє — і обидві твої руки вже вийшли з полум’я. А решта тіла? Один лише флорин — і ось на нього ллється прохолодна роса відпущення. О блаженна прохолода! І так десять днів, сто днів, тисяча років, залежно від того, скільки заплачено: ти вже більше не печеня, не млинець на сковорідці, не фрікасе! А як ти не дбаєш