Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"

намагаючись краще роздивитись людей, до яких з такою пошаною і таким захопленням ставився Омелько. Усе намагався зрозуміти, чому їх поява так оживила отамана. Нарешті старшини поважно зняли з себе і віддали служникам дорогі киреї, дочекалися, доки на столі приберуть, і лише тоді сіли на лаву.

– Дозвольте ж, панове-молодці, ближче познайомити вас із шляхетним паном, гонором та славою війська його гетьманської милості – Павлом Михновичем, – вказав на гостя курінний.

За столом стало тихо. Козаки все ще не йняли віри, що генеральний хорунжий реєстрового війська сидить з ними за одним столом, наче простий собі козак.

– Познайомтесь і з товаришами моїми, – відповів Павлюк. – Перед вами славний полковник ніжинський Степан Остряниця та давній мій товариш і порадник Дмитро Гуня. І присягаюсь перед всім шановним товариством: ці люди заслуговують шани не меншої, а може, й навіть більшої, ніж я.

У цей час Омелько щось прошепотів шинкареві, який послужливо зігнувся біля курінного отамана, і через лічені секунди служники принесли звідкілясь барильце меду. Старий, витриманий не менше десяти літ, напій запінився по кухлях товариства.

– За здоров'я славного нашого генерального хорунжого і його шляхетних товаришів! – піднявся з лави Омелько.

– Слава! – одразу ж загримів шинок.

Павлюка знали й поважали серед козацької сіроми, тому поява його справила надзвичайне враження – за лічені хвилини в шинок, який і раніше був повним людей, збіглись ще не менше сотні братчиків. Запорожці сиділи і стояли навкруги, прикипівши очима до Павлюка, Гуні й Остряниці, немов вибачаючись за те, що не впізнали їх одразу. Мало того, скоро під стінами шинку, не дивлячись на мороз, почав утворюватись натовп тих, хто вже фізично не міг протиснутися до приміщення. Царювало пожвавлення. Серед козаків пройшов слух, що генеральний хорунжий, користуючись нагодою, бажає оголосити важливу для товариства новину.

Тим часом за столом, де поряд з Богуном, Нечаєм, Омельком і рештою тимошівців сидів Павлюк, вдруге наповнили кухлі. Тепер піднявся сам генеральний хорунжий. Зі срібним кухлем у руці він став на лаву, здіймаючись над рештою козаків. Деякий час дивився задумливо навкруги, на натовп, який очікував його слова, вдивлявся в обличчя козаків.

– Хочу і я пригостити вас, шановне товариство, – мовив він, і його низький, проникливий голос залунав над притихлими запорожцями. – Усім меду! – Павлюк зачекав кілька хвилин, доки шинкар не викотив на середину діжку з медом, а козаки, вибивши з неї накривку, розлили напій по кухлях, ковшах і чарках.

– Маю я дещо сказати до вас, дорогі мої товариші, – постать Павлюка, шляхетне, з тонкими рисами, обличчя, – все приковувало до нього увагу. – Я не випадково зайшов сюди, перед тим як з'явитися у кошового отамана. Не випадково розділив з вами хліб-сіль. Не випадково п'ю за ваше здоров'я, а ви за моє. Бо ви – це Січ. Тож вип'ємо за Січ і за людей, які роблять її християнською твердинею на межі хрещених земель. За простого козака, що він тисячу тисяч разів полив своєю гарячою кров'ю те, що дороге нам усім – волю і глорію нашу – козацьку славу… Вип'ємо і за тих, хто не сидить тепер поряд з нами. Хто сприйняв смерть за те, задля чого Січ-матінка стоїть. Нехай земля їм буде пером, а пам'ять навіки залишиться в наших серцях.

І вип'ємо, панове-браття, за гонор. Аби всі ви пам'ятали – є на багатостраждальних землях України вільні козаки, які мають зброю в руках для того, щоб захистити права свої. А вони, тобто права ці, попираються в Речі Посполитій на кожному кроці! Чи може брешу я, лицарі?!

Запанувала мертва тиша. Кожен з присутніх боявся пропустити бодай одне слово високого гостя, тож усі мовчали. Лише десь за стіною було чути шипіння закипаючої води і дзвін посуду. Кухня при шинку жила своїм гарячим життям, не дивлячись на політику і високі ідеали.

– Чиста правда! Душать ляхи – в очах темніє! – пролунав серед тиші чийсь похмурий голос.

Павлюк, здавалося, очікував саме цієї фрази.

– І вам не до вподоби те, що діється в Україні?

– Та яке там к бісу до вподоби! – озвалися запорожці. – Руки чешуться ляхам боки обдерти.

– Виписку їм нагадати б, унію, Наливайка з Косинським!

– Пустити крові лядської! – гаркнув, не відстаючи від інших, Богун. І не лише хміль, що бродив у голові, спричинив до вигуку. Цієї хвилини він пригадав давній наїзд на батьків хутір. Перед очима постало перелякане обличчя матусі й багряна кров, що струмочками стікала по білосніжному полотну Омелькової сорочки. Картина була такою живою, що, здавалося, у ніс вдарив ядучий сморід порохового диму. Пригадав також батькові спроби домогтися справедливості та насмішки, якими супроводжували такі спроби старостинські посіпаки; згадав холодне вістря списа, спрямованого в груди йому, чотирнадцятирічному хлопчаку, польським жовніром.

Нечай, який тримався поруч, здивовано позирнув на побратима. Іван, завжди спокійний, часом навіть нерішучий, відкривав тепер перед ним нові риси свого характеру. Перед Данилом стояв двадцятип'ятирічний козак з ріденькими поки ще вусами, скуйовдженим чубом і палаючими очима. Саме цей вогонь в очах Богуна вразив Данила. Саме він підказав Нечаєві – поряд той, у спільній боротьбі з ким потрібно пройти життєвими теренами. Боротися і, можливо, віддати життя за Батьківщину. Тому що і сам Данило Нечай відчував у собі такий вогонь, тож полум'я в очах Івана, поки що підсвідомо, викреслило майбутнє Нечая – славного лицаря, ім'я котрого навіки закарбовано на сторінках української історії. Те, про що безліч разів говорилося в козацькому середовищі – а саме війна супроти Речі Посполитої, ставало для Данила реальним фактом. І він ясно відчув, поряд з ким має повести цю війну, зустріти перемогу або поразку, тріумф або крах. І, як справжній запорожець, рвонув з піхов шаблю, здіймаючи високо вгору хиже блискуче лезо.

– Слава Павлюку! Слава Україні! – з усіх сил вигукнув він.

І тієї ж миті ревіння сотні глоток підхопило його крик і підняло, оминаючи закіптюжені дошки стелі, мало не до небес. А майбутній гетьман Павлюк стояв на лаві, височіючи над козаками, і радісно поглядав на них. Початок було покладено. Цей дикий, свавільний натовп визнав його і підтримав. Тож тисячу разів був він правий, коли наважився на бунт і вирушив до Запоріжжя. Сьогодні їх перед ним сотня, а завтра будуть десятки тисяч. А це вже сила, здатна зломити залізні ряди кварцяного війська. І Павлюк, точнісінько як і Нечай, що позирав на нього захопленими очима, відчував – десь за темрявою ночі народжується новий день, а з ним і нова війна за сплюндровану польською