Читати книгу - "Київські бомби"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Невеличкі прямокутні горішні двері.
Мертво.
Зачинені зсередини. Лише тепер чітко і ясно згадалося: горищем не користувалися, з того боку висить замок.
…Хай буде воля Твоя, яко на небесах і на небі…
Розвернувшись, Полтава притулився до дверей спиною. Майнуло — ногою, махом, із усієї сили, ввалити й вибити. Очі ж судомно та безнадійно шукали іншого порятунку, нишпорили по темних порошних кутках.
…Хліб наш насущний дай нам днесь…
Треба перетворитися на павука, маленького, сірого, з тонкими ніжками, такого, що сплів свої крихкі тенета в кутку.
З горішнього отвору вигулькнула голова в кашкеті. Затим — плечі, руки. Вони вперлися по краях ляди, ривок — поручник Суярко втягнув себе на горище. Коли підвівся, на повний зріст випростатися не зміг, як і сам Полтава: тут було занизько.
— Куди ж ти? — Голос звучав майже привітно. — Хто ти в нас? Волох Андрій, правда ж?
Спина Полтави сильніше вросла в горішню стіну. Зігнута правиця далі стискала револьвер, аж кісточки боліли.
— Що там у тебе? Ти ж не будеш стріляти? Один он уже стріляв. Не треба, га? Так поговоримо.
…І не введи нас у спокусу, але збав нас від лукавого…
Рука тремтіла.
Дати цьому раду Полтава вже не міг. Йому не хотілося в тюрму, не хотілося в кайдани, дуже не хотілося помирати, йому ж нема ще й двадцяти років, це неправильно, нема справедливості, нема Бога на землі… Господи, прости, прости за ці думки, слабка ж людина, дай сили, Господи!
— Не треба, — видушив він із себе.
— Чого не треба? Слухай, я зараз підійду, ти здаси мені зброю, і я цього не забуду, слово офіцера!
Крок уперед. Ще крок.
Поручник уже зовсім близько. У півтемряві горища Полтава не міг розгледіти його обличчя.
— Ну? Ти ж не дурний хлопець у нас, Андрію…
…І прости нам борги наші, як ми прощаємо боржникам нашим…
Поручник зовсім поруч. Рука в білій рукавичці тягнеться до револьвера в його руці.
— Спокійно. Давай. Отак, молодець.
Полтава відсмикнув руку.
Вказівний палець ураз наче зажив власним життям. Виявляється, це дуже просто й зовсім не страшно — плавно натиснути спуск.
Звук пострілу луною пішов по горищу.
…В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь.
Частина 2. Агент
Розділ перший
1
Київ, листопад 1907 року. Політична в’язниця «Косий капонір»
— Ви не образитеся, Волоху, якщо зараз скажу вам щось відверто?
— Тому, хто в кайданах, навряд чи є смисл на когось ображатися. Тим більше — на того, хто ці кайдани надів.
— Ну, якщо справа тільки в цьому…
Ротмістр Підвисоцький видобув із кишені формених штанів ключика, підійшов до Полтави, що сидів навпроти столу.
— Дайте сюди.
Той витягнув скуті руки, ротмістр легко впорався із замком, підхопив кайданки за ланцюг, недбало кинув на стіл.
— Тепер краще?
— Ми все одно не рівні. Ви тюремник, я в’язень.
— Я не тюремник, — серйозно відповів Підвисоцький. — Утім, ви можете вважати мене ким завгодно. Уся ваша братія давно називає нас, скромних стражів закону й порядку, мало не чудовиськами із сімома головами.
— Перебільшуєте. Не такі ви вже й страшні…
— І ви перебільшуєте! — тут же відбив ротмістр.
Відчув заодно — менше тижня провів терорист Андрій Волох в одиночній камері, а вже повільно, проте впевнено перетворився з переляканого студента-недоучки на борця-мученика. Хлопцеві подобалося бачити себе таким у власних очах — або просто грала, пінилася гаряча кров від остаточного розуміння безнадійності власного становища.
— Що я можу перебільшувати?
— Свою значимість, Волоху! Оці ваші «колії» — вони ж іграшкові, несправжні вони, хіба не так? Я сам вас допитував, ви мені чітко все пояснили.
— Я нічого не пояснював! Я не маю справ із царською охранкою!
— Гордо сказано. Красиво, сильно, впевнено. Тільки крім мене, Волоху, вас ніхто не почує. А я такого наслухався — о! — Ротмістр черкнув себе ребром долоні по горлу. — Хоча, признатися, з подібною групою стикаюся вперше.
Підвисоцький не мав бажання повідомляти арештованому — була ще одна обставина, котру він переживає вперше. За роки служби в корпусі жандармів, потім — в Охоронному, ротмістр ще жодного разу не чув, аби арештант говорив російською мовою з помітним акцентом. Причому — дуже схожим на іноземний, так правильно, старанно, навіть грамотно, але все ж таки доволі штучно спілкуються інородці.
Це для них російська мова від народження чужа. Вони змушені вчити її, бо інакше не можна, інші мови так широко в імперії не ходять. Добре, хай у кавказців російська до смішного калічена, але ж Південно-Західний край не Кавказ, однією мовою, як здавалося Підвисоцькому, повинні говорити й говорять усі довкола, навіть служниці в їхньому домі її освоїли. Нехай вона звучить з таким самим акцентом, дівки сільські, напівграмотні. Але ж цей Волох — студент, навіть, як уже вдалося з’ясувати, має коріння у збіднілому шляхетному роду, пращури дістали дворянство від цариці Катерини[51], так само як колись і Підвисоцькі…
Тож не міг ротмістр логічно пояснити чужий акцент цього хлопця. Як не вміщалося в голові, чому так звані «колії» вирішили згуртуватися саме довкола саме таких, а не інакших ідей. Тож домовився сам із собою про ідеально прийнятне рішення: не торкатися їхньої ідеології взагалі. Тим більше що подібних боївок, які базуються на однакових ідеях, схоже, найближчим часом не створиться.
— Ви щось хотіли мені сказати, — нагадав Полтава.
— Хотів і скажу, — кивнув Підвисоцький, машинально відсунувши кайдани ближче до центру столу. — Мені з вами нецікаво, Волоху. Зовсім.
— Я мушу на це ображатися?
— Не знаю, — знизав ротмістр плечима. — Мабуть, так. Адже ви з вашою сестрою та вашими товаришами по так званій боротьбі напевне вважали себе неабияк цікавими одне одному. Насправді, коли ви давали свідчення, до мене дійшло: все це нудно, недолуго, недоумкувато й непрофесійно. Вам не слід було брати приклад… не знаю… з есерів… Того ж Савінкова, скажімо, чи будь-кого, хіба мало їх зараз. Особливо — серед юдеїв. Та Бог з ними, з юдеями, не про те мова! Факт в іншому, Волоху: ви ж були одне для одного випадковими людьми!
— Я противник цього режиму, — промовив Полтава. — З ним ми боролися. З національним гнітом, але вам не зрозуміти. Особисто вам — теж.
— Ага, справді, де ж нам! Тільки це не в мене, а у вас, Волоху, у вас особисто немає жодних політичних переконань,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Київські бомби», після закриття браузера.