Читати книгу - "Графиня"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Добрий день, — привіталася я. — Може, пригостиш пивом?
— Чому б і ні? — сказав мій убивця собак. — Для гарної дівчини не шкода і чогось суттєвішого. Може, вип’єте вина?
— Ні, — сказала я. — А от пива вип’ю.
Він пішов і приніс пляшку пива. На веранді сиділи ще два місцеві п’янички, зайняті своєю розмовою.
Я налила собі пива у пластмасову склянку і випила. Заглянула в сумку, що стояла на стільці.
— Цікавитеся? — спитав він. — Я дрібний торговець. Так, усілякий дріб’язок. Навряд чи таку потрясну дівчину, як ви, зацікавить.
Я подумала, що на веранді все ж не варто говорити. Тому відпила ще трохи пива і сказала, що почекаю його на вулиці.
Ми вийшли разом. Сонце зависло високо в небі, й було не по-осінньому тепло.
— Ти вільний, — повідомила я. — Я звільняю тебе. Повертайся до Києва. Туди я перекажу тобі дві тисячі доларів. Більше не можу. І пробач, що дурила тебе. Та ти вже знаєш, хто я насправді. Знаєш, авжеж?
— Ні, — сказав він. — Уперше вас бачу.
— Вперше? — витріщилася я.
— Так, вперше. І не розумію, про що ви говорите, — сказав він.
— Вибач, — сказала я. — Вибач, що тебе дурила. Я не Венцеслава.
— Венцеслава? — Убивця собак дивився здивовано. Щиро здивований. Але я бачила, що в глибині його сірих (сірих, як у графині?) очей зачаївся біль.
— Венцеслава. Дивне ім’я. Схоже на польське. Воно вам би пасувало.
Ми пройшли ще кілька кроків. Я відчувала, що мені стає знову холодно. Дуже холодно. Майже по-зимовому. Я шукала слів і не знаходила їх. Наче позабувала геть усі слова.
— Я винна. Дуже винна. Це була дика авантюра. Я вже вилікувалася. Прости, що дурила тебе. Що змусила стати убивцею собак.
Він спинився. Поглянув байдуже, мов справді не знав мене.
— У цьому місті хтось справді вбиває собак — це очевидно, — сказав тихо. — Але те, що ви чомусь хочете приписати це мені, — дивно. Це не робить вам честі. Пробачте, мені треба йти. Я мушу до кінця дня ще дещо продати. Ви справді вродлива, але… — пройшовши ще трохи, він оглянувся, — але якась дивна. Здається, ми знайомі? Може, ви й справді хочете зі мною познайомитися? Тільки от щось сьогодні в мене до знайомств нехіть. Навіть з такими вродливими дівчатами, як ви.
Він пішов. Я не могла його зупинити. Чи він і далі вбиватиме собак, я не знала. Піти і признатися? Я вже знала, що цієї ночі загинув ще один пес. І що вночі важко поранено чоловіка, який приїхав до міста розслідувати справу із вбивством собак. «Хто я?» — спитала я себе.
Я стояла посеред міста, де народилася й виросла. Колись у ньому жила інша жінка. Я так хотіла бути схожою на неї. Щоб бути остаточно схожою, не вистачало зовсім небагато. Великого гріха. А може, й божевілля. А може, очищення душі. Я не знала, чого саме. Думки мої сплуталися в хаотичний клубок.
Чоловік, якого я так підло обдурила, віддалявся від мене. Він вже ніколи не буде моїм. Ніколи. Як і той, кого я досі люблю. Досі кохаю. Кохання до якого я не можу собі простити.
«Я зараз піду додому, — подумала я. — Додому, до Олега і мами. А завтра поїдемо з цього міста, і я вже ніколи до нього не повернуся. Не повернуся. Ніколи».
Я йду крізь місто, молода і вродлива. Місто, до якого я не повернуся, кажу я собі. Думка така нав’язлива, що я розумію — позбутися її буде нелегко. «Нелегко», — повторюю я подумки.
Я згадую про нашу першу зустріч із цим чоловіком. Не важко було здогадатися, що він майже відразу й закохався в мене. Що ж, я теж доклала до цього певних зусиль — поглядом, посмішкою, порухом вуст і навіть мізинцем, вміло відставленим від фужера.
Далі була гра, коли я то зникала, то знову з’являлася — фантом, зірка, що раптом впала з неба, щоб освітити життя й водночас його спотворити, друга Венцеслава, якій судилося перевершити першу. Гра втягувала й мене саму, але тільки до того моменту, доки я не зрозуміла, що можу ліпити з цього чоловіка все, що хочу. Тоді я й запропонувала стати йому вбивцею собак. На той час я вже вичитала у старовинній книзі рецепт суміші, яка паралізує волю тварин, ледве вони починають вдихати своїми ніздрями її запах. Суміш була виготовлена із собачих залоз, мозку, з додаванням настою кількох трав. Рецепт із XIV століття, а може, й давніший.
І ось я хотіла припинити це божевілля, бо вилікувалася і від нього, і від себе самої, своїх фантомів і почуттів. Та це виявилося неможливим, задум реконструювати те, що сталося в цьому ж містечку 1762 і 1526 років, вийшов з-під мого контролю.
«А я сама?» — питаю я себе.
«Я сама?» — питаю вдруге.
Хтось до мене вітається і повертає до реальності. Я ледве не скрикую — переді мною стоїть Платон, Платон Васильович, мій вчитель. Шепчу щось у відповідь, відвожу погляд від його сутулуватої постави у старому, певно, кілька разів випраному костюмі.
— Чого ви не були на моєму весіллі? — шепочу я зовсім не те, що хочу сказати.
Він щось відповідає, здається, що був хворим.
«Але ж я вас не запрошувала», — хочу сказати я, але не можу вимовити жодного слова, повертаюся, хочу йти геть, але ноги мене зовсім не слухаються, я стою довго, дуже довго посеред вулиці.
XXXI
Підсудна: Пане суддя, я абсолютно нормальна, і прошу це собі занотувати. Що б там не казали ті коновали, ті ветеринари, горлорізи, я нормальна, пане суддя. Ваша тюрма мене зовсім не лякає, в дупі я мала ту вашу тюрму, не лякайте, бо вже нічого не страшно. Страшно було тоді, коли я виходила ночами на вулиці, боячись, що можу зустріти убивцю собак.
Суддя: Навіщо ви виходили?
Підсудна: Цікаве питання, пане суддя, але я не маю, повірте, не маю на нього відповіді. Щось мене туди кликало, змушувало вставати (бо звечора я лягала рано, щоб виспатися), вдягатися і, тремтячи, відчиняти спершу двері, потім хвіртку. Я знаю, пане суддя, що в місті мене вважають ненормальною, божевільною Мартою Ткачихою, так вони вважають; мені навіть було вигідно, аби так думали; всіма відкинута, я вважала себе, я почувала себе вільною. Я могла робити, що завгодно — спати вдома цілий день, говорити на вулиці чи в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Графиня», після закриття браузера.