Читати книгу - "Острів Скарбів"

течії, «Іспаньйола» обернулася довкола своєї осі. Я побачив її корму. Ілюмінатор каюти був відчинений. Над столом усе ще горіла лампа, хоча вже був день. Грот повиснув, як прапор. Шхуна сповільнила хід і рухалася вже лише завдяки течії. Я вже був далеко від неї, але тепер, подвоївши зусилля, почав знову її наздоганяти.

Коли між нами було якихось сто ярдів, вітер знову напнув її вітрила. Вона повернулася на лівий галс і знову полетіла по хвилях, як ластівка.

Спочатку я був у розпачі, але потім втішився. Шхуна намалювала коло на воді і бортом поперла на мене. Ось вона вже на півшляху до мене, ближче, ще ближче… Я бачив, як пінилися хвилі під її форштевнем. З мого маленького човника вона здавалася величезною.

Я враз збагнув, яка небезпека мені загрожує. Часу на роздуми не було. Треба було хоча б спробувати врятуватися. Мій човник був на гребені однієї хвилі, коли ніс корабля прорізав сусідню. Наді мною навис бушприт. Я скочив на ноги і підскочив, зануривши під воду свій човник. Рукою я вхопився за утлегар, а ногою попав між штаг і брас. Завмерши від жаху, я повис у повітрі. Знизу я відчув легкий поштовх: це корабель потопив мого човника, і я зрозумів, що назад дороги немає.

Розділ 25

Я спускаю «Веселого Роджера»

Тільки-но я видерся на бушприт, клівер, повертаючись у воді на другий галс, клацнув так сильно, мов гарматний постріл. Аж кіль сіпнувся. І хоча усі вітрила були напнуті, вже за хвилину клівер знову клацнув і повис.

Від несподіваного поштовху я ледь було не злетів у воду. Не гаючи часу, я поповз по бушприту і звалився сторч головою на палубу. Я опинився з підвітряного боку баку. Через грот я не міг бачити усю корму. Не видно було жодної душі. Палубу, певно, ніхто не мив від дня бунту, вона була дуже брудна. Порожня пляшка з відбитим горлечом ковзала туди-сюди.

Несподівано «Іспаньйола» знову пішла за вітром. Клівери голосно клацнули у мене за спиною. Кермо повернулося, і корабель здригнувся. Тієї ж миті грот-гік відкинувся набік, заскрипів шкот, і я побачив корму.

На кормі були обидва пірати. «Червоний чепчик» непорушно лежав на спині. Його руки були розкидані, ніби його розіпнули, зуби вишкірені. Ізраїл Гендс сидів біля фальшборту, опустивши голову на груди. Його руки безпорадно звисали, а обличчя, хоч і засмагле, було біле, мов сальна свічка.

Корабель став дибки, як норовистий кінь. Вітрила надималися, переходячи з галсу на галс, гіки рухалися так, що аж щогла стогнала. Час від часу ніс врізався у хвилю, тоді фонтани легких бризок розпадалися над фальшбортом. Важкі вали разу раз вдарялися в борти. Мій саморобний вертлявий човник, який загинув, як герой, виконавши свій обов'язок, набагато краще давав собі раду з хвилями, ніж цей великий, оснащений корабель.

За кожним стрибком шхуни розбійник Червоний чепчик підскакував разом із нею. Але мене лякало те, що він постійно шкірився, вираз його обличчя не змінювався. А Гендс із кожним стрибком корабля з'їжджав усе нижче на палубу і все далі простягав ноги, а його тулуб усе більше нахилявся до корми, аж поки врешті-решт я перестав його бачити, якщо не брати до уваги його вуха та кучерявий бакенбард.

А ще я помітив, що коло них на палубі темніють плями від крові, і подумав, що у п'яній сутичці вони зарізали один одного.

Одначе, коли корабель на кілька секунд зупинився, Ізраїл Гендс, постогнуючи, сів рівніше. На якусь мить я відчув співчуття до нього, бо стогін та відвисла нижня щелепа свідчили, що йому зараз непереливки. Але я згадав розмову, яку підслуховував, сидячі у бочці з-під яблук, і перестав його жаліти.

Я підійшов до грот-щогли.

— Ось я і повернувся на корабель, містере Гендсе, насмішкувато сказав я.

Навіть підняти очі, щоб побачити, хто до нього звертається, піратові було нелегко. Він навіть не здивувався, побачивши мене, настільки йому було зле. Він сказав лише одне слово:

— Бренді!

Я зрозумів, що гаяти часу не можна. Я вбіг у каюту, проскочивши під грот-гіком, що загороджував палубу.

Там був такий безлад! З усіх ящиків було зірвано замки. Ймовірно, розбійники шукали карту. Підлога здавалася не підлогою, а болотистою околицею багнища, біля якого пили-гуляли пірати. Десятки спорожнених піратами пляшок перекочувалися з кута в кут. Одна з медичних книг доктора валялася розкритою на столі. Половину аркушів із неї було повиривано; мабуть, вони пішли на прикурювання люльок. Посеред цього безладу і далі куріла лампа.

Я заглянув у погріб: бочечок там не було; неймовірна кількість порожніх пляшок валялися на підлозі. Було зрозуміло, що всі пірати з дня бунту тверезими не були жодної хвилини.

Та я все ж знайшов недопиту пляшку для Гендса. Для себе ж я взяв їжі: трохи сухарів, пригорщу сухофруктів, повну жменю родзинок і шматок сиру.

Піднявшись на палубу, все це я склав біля керма, подалі від боцмана. Я набрав води з анкерка і, втамувавши спрагу, простягнув пляшку зі спиртним Гендсу. Він випив що найменше половину, і лише тоді відірвав горловину пляшки від рота.

— Хай поб'є мене грім, — сказав він, — цього якраз мені і бракувало!

Я примостився у кутку і почав їсти.

— Рана серйозна? — запитав я.

— Ет, якби тут був доктор, я б швидко прийшов до норми. Та бачиш сам, мені не щастить… А цей пройдисвіт помер, — додав він, кивнувши у бік людини в червоному чепчику. — Моряк із нього був нікудишній… А ти звідки взявся?

— Я тут, щоб командувати цим кораблем, містере Гендсе, — сказав я. До наступного розпорядження вважайте мене своїм капітаном.

Вигляд у нього після цієї моєї заяви був понурий, проте він мені нічого на це не відповів.

Після випивки у нього дещо порожевіли щоки, та загалом він виглядав хворобливо, за кожним поштовхом корабля він звалювався набік.

— Знаєте, — продовжував я, — мені не подобається цей прапор, містере Гендсе. З вашого дозволу, я спущу його. Краще зовсім без прапора, ніж із таким!

Я побіг до щогли, ще раз оминув гік, смикнув за кінець, спустив клятий чорний прапор і викинув його за борт у море.

— Боже, бережи короля! Геть капітана Сільвера! — крикнув я, розмахуючи шапкою.

Він уважно спостерігав за мною, не піднімаючи голови, його обличчя мені здавалося лукавим.

— Гадаю… — вимовив він нарешті, — ви би хотіли дістатися берега. Обговорімо це.

— Що ж, — погодився я, — із великим задоволенням, містере Гендсе. Продовжуйте. —