Читати книгу - "Казки про богатирів та лицарів"

Але нагорода не зразу прийшла. Між тим Земський дух сказав принцові:

— Слухай, приятелю мій, батько поведе тебе в кімнату, на стінах якої гвинтівки найрізноманітніші висять. Він тобі покаже найкращу з них. Боже борони, щоб ти взяв гвинтівку ту. Там буде висіти й така — іржава гвинтівка. Ось ту попроси. Потім підете в кімнату, в якій шаблі будуть на стінах висіти. Він тобі подасть шаблю найкращу, а ти стару, іржаву шаблю попроси. Десь там на підлозі валяється вона. А далі мій батько з тобою в конюшню піде. Там будуть стояти коні такі, що ніде в світі коней таких немає. Він тобі одного такого коня захоче подарувати. Біда буде, якщо візьмеш того коня. Але там буде стояти і кінь сухоребрий. На коня того всі рукою кивають і смерті бажають йому. Ось того коня попроси. Мій батько потім вгостити тебе захоче. Ти скористайся ласкою його.

Король пам’ятливий був. Через день, через два, може, через три дні покликав принца і кімнати свої задумав показати йому. Принц увійшов із королем у світлу кімнату. Ох, в кімнаті тій одна тільки зброя була. Дивиться візник, дивиться по стінах — там гвинтівки від діда-прадіда висять.

— Ну, синочку, є з чого вибирати. Ось, наприклад, цю, — сказав король.

Але принц каже:

— Королю найясніший, дякую за ласку. Гвинтівки такі в татка мого є.

— То бери ось цю.

Але він вказав на іржаву:

— Дякую, королю найясніший. І таку маємо. — Тоді показав на гвинтівку. — Королю найясніший, але такої в нас нема. Може, дасте мені гвинтівку цю?

Король здивувався. Юнак іржаву гвинтівку просить.

— Ну, що ж? Коли така твоя воля, бери, — сказав король.

Принц узяв іржаву гвинтівку.

Пішли в другу кімнату. Там — шабля на шаблі. Всі чотири стіни шаблями обвішані були. Ходить принц, ходить від шаблі до шаблі, від стіни до стіни, роздивляється багатство короля того. Не може вибрати шаблі.

— Ось цю, синочку, візьми, — сказав король.

— Дякую, королю найясніший. У татка мого шабель досхочу. Але такої, як ось ця, і в татка мого нема. Цю б я хотів.

— Візьми шаблю цю, синочку, коли вона тобі до душі, — сказав король.

Взяв собі принц шаблю іржаву, як радив йому Земський дух. Потім в конюшню пішли. Там король коней своїх показав. Коні ті сяйво випромінювали із себе. Ніде в світі таких коней не знайти. І принц з-поміж коней тих мав вибрати собі коня одного. Та що — коли Земський дух не велів брати коня такого.

— Вибери собі, синочку, коня одного. Не вагайся. Може, ось цього, — сказав король.

— Дякую, королю найясніший. Ваші коні справді пари не мають. В світі таких коней не знайдеш. Це, напевно, гордість ваша, королю. Серцем і я липну на коні ваші, та думка велить мені ось цього коня попросити від вас.

— Цього? — здивувався король. — Таж цей ледве на ногах стоїть. Сухоребра біда, і вбити нема що. Чекаю, коли із світом попрощається.

— Як би не було, я цього коня прошу від короля найяснішого.

— Коли таке діло, бери, синочку. Чистіше в конюшні моїй буде, — згодився король.

Вернулися вони в замок багатий. Там вже гостина велика чекала. Усе на столах золотих бачило око: і печене, і варене, і смажене, і вино, і пиво… Дав серцю волю принц і вгощався цілий-цілісінький день. А день під землею круглий рік тривав. Як в раю принц себе почував.

Гостина мала початок, мала й кінець.

Узяв принц гвинтівку, що сама стріляла, шаблю, що сама рубала, а кінь сухоребрий в конюшні стояв. Ціну коня того не знав навіть король. Хіба принц чарівність коня того відчував. Але коли в його очі зазирав, то бачив, що там на землі робиться. Він вже майже забув про короля того, що хотів було йому голову відсікти. Та король той сам із жалем великим не міг дати ради.

Хіба малий то тягар двох доньок Змієві віддати? Серце пукнути може від тягаря такого, від біди такої, голова тріснути може від темних думок. А темрява, що оповила короля, що скувала його думки, ще темнішою стала, бо ж Змій воду зупинив і третю королівну чекає. З того часу, з хвилини тієї журним стало королівство, королівський замок і король.

Майже без сил залишився володар високий. Тільки зітхав:

— Хто врятує мою доньку, за жінку йому її дам.

А тут саме принц з підземного королівства повернувся і думає собі в конюшні: «Хай іде принцеса, хай везуть її Змієві. Та я врятую красуню мою від ненаситного Змія». Так міркував юнак, але думками своїми не бажав ні з ким поділитись.

На дворі королівського замку сум-жаль промовляв. Вивели на подвір’я третю королеву доньку. Посадили її в карету золоту. А відвезти її до Змія мав принц-обманець. Попрощалась принцеса з рідним батьком, з усім королівським двором та й у невимовному горі наближалась до місця темряви вічної. Не смикнув обманець віжки, не стьобнув коней шовковим батіжком, бо коні королівські самі пішли. І за якусь мить принцесу в місто маленьке привезли.

Тим часом принц до конюшні біг:

— Конику золотий, принцесу прекрасну Змієві відвезли. Поможи врятувати її!

— Не хвилюйся, приятелю мій, не хвилюйся, — коник його заспокоював.

— Скоріше, конику мій, скоріше! — настоював принц.

— Стривай, приятелю, стривай. Все буде. Бери свою шаблю і гвинтівку свою, і ми скоріше ніж скоро доберемось туди. А як будемо там, принцесі мене даси тримати і накажеш їй лиш у мої очі дивитись, — сказав кінь.

— Але ж, конику мій золотий, як мені таким голодранцем до Змія іти?

— Не журися. Який одяг хочеш? Золотий? Ось тобі!

І кінь дав юнакові одяг прекрасний. Вбрався принц і знову став принцом, взяв гвинтівку і шаблю, сів на коня та й помчали так, що з-під копит коня того не іскри, а полум’я вилітало. Трава від вогню такого загоралась, дим густий валив.

Прилетів коник до принцеси, став на чотири копита гарячі коло принцеси, яку ось-ось Змій ненаситний мав поглинути. Скочив принц із коня чарівного та й сказав:

— Принцесо прекрасна, ось тобі вуздечка золота. Візьми в руки свої вуздечку цю, моєму коникові золотому в очі дивись і погляду не відводь.

Сказав це принц у золотому вбранні та узяв гвинтівку, шаблю і подався на двобій із Змієм. А Змій того й чекав. Що йому, триголовому, якась там мушка, що з паличками підходить до нього. Він і однієї пащі відкрити