Читати книгу - "Ірка Хортиця — надніпрянська відьма"

ногами пролітали темні квадрати дахів. Жовті прямокутники вікон на парних вежах-висотках ковзали повз них, а попереду було видно воду, що вигравала місячним сяйвом, — Ірка наближалася до Дніпра. Рогач летів уздовж ріки — до цятки, що виднілася вдалині, до острівця. Ірка заклопотано зиркнула на годинника — ще мить, і настане північ — дівча міцно стисло коліна. Рогач шарпонувся…

— Агов, агов, Ірко, не смикай ти! Дай хоч помилуватись! — роздратовано зажадали позаду.

Ірка озирнулась. Романтично спершись підборіддям на руку, — ну зовсім як принцеса біля віконця замку — Тетянка стояла в ступі. Вітер бавився її розпущеним світлим волоссям, а мрійливий погляд то ковзав по хвилях, то здіймався до зірок.

— Яка краса! — схвильовано зітхнула Тетянка й відкинула за вухо грайливий локон.

— Ага, — критично примружила очі Ірка. — Ти ще дзеркальце дістань — красою помилуватись. Щойно хтось на дні сидів, зубами цокотів, аж мені було чутно! Ану тримайся — ми запізнюємось! І-і-ех! — пришпорений рогач на повній швидкості понісся назустріч темній громаді одного з островів Дніпра.

Позаду знову пискнули. Ірка вкотре озирнулась і задоволено кивнула. Первісну картину було відновлено — зі ступи знову стирчали лише Тетянчині кросівки. Круто заклавши рогач на бік, Ірка почала облітати острівець. Прив’язана мотузком ступа хвацько метлялася позаду.

— Ну і зараза ти все-таки, Ірко, користаєшся тим, що я від тебе залежу! — закричали звідти.

— Ти не за-лежиш, ти висиш! — гукнула у відповідь Ірка й погнала рогач іще швидше.

Вони пронеслися вздовж стіни дерев. Повз них промайнули перехняблені грибочки давно занедбаного пляжу. Ірка здійнялася над островом — ніде не було жодного вогника. Вона прислухалась — жодного звуку. Острів був тихий, темний і порожній. Власне, як і завжди. Ірчин рогач нерішуче завис у повітрі.

— Давай приземляйся, а то мене зараз знудить просто за борт, — простогнала Тетянка зі ступи, що погойдувалася поруч.

Ірка винувато глянула на подругу — так, вона трохи переборщила з повітряними фортелями, он, Тетянка аж позеленіла вся.

Помітивши в густому листі біля берега невеличку галявинку, Ірка м’яко спланувала туди. Ступа важко гепнулась поруч, і Тетянка викотилась на траву.

— Ой, слухай, я не навмисно, — швидко пробелькотіла Ірка, зістрибнувши з рогача.

— Не навмисно, так я тобі й повірила, — пропихтіла Тетянка. — Ану відпусти мої ноги! Мені що — на руках ходити?

Хриплувато відсапавшись, Тетянка вперто повторила:

— Ще раз кажу: зараза ти, подруго. Навіщо ти мене так закачала?

— Ну-у, я гадала, тобі сподобається, — невинно відповіла Ірка й відразу ж наставила на Тетянку рогача.

Навіть у темряві було видно, як Тетянка оглядає галявину в пошуках чогось важкенького. Але нічого підходящого під рукою не було, тож постраждала переключилась на довколишній пейзаж.

— Ми сюди два роки тому з класом на катері приїжджали, на пікнік. Тут усе давно занедбане.

— Підходяще місце для шабашу, — невпевнено припустила Ірка.

Її подруга так само невпевнено кивнула, і дівчата почали дослухатись до навколишньої тиші. Дерева мирно шелестіли темним листям. Хвиля тихесенько плюскотіла біля берега.

— Може, ти переплутала місце? — спитала Тетянка.

Ірка знизала плечима:

— У нас цих островів не так уже й багато. Усе точно!

— Або хтось пожартував і ніякого шабашу нема… Або ми перші, — сказала Тетянка. — І нічого було летіти мов навіженим.

— Я взагалі не розумію, навіщо ви сюди прилетіли! — гнівно виплюнув трохи знайомий дівчачий голос.

А над водою, приглушений і дивний, але все-таки впізнаваний, пролунав крик півня. І острів миттю неначе вибухнув — увесь, відразу. Розсипаючи іскри, до темних небес здійнялися десятки вогнищ. А прямо Ірці під ноги, розгорнувшись, наче килимок, викотилась довга дівоча тінь.

— Чого приперлись, питаю? Хто вам дозволив?

Ірка повільно провела очима по землі, вздовж чорної тіні. Дійшла до місця, де її ноги переходили в цілком реальні худі ніжки в кросівках і джинсах, піднялася поглядом трохи вище, потім іще — аж доки не дійшла до обличчя. До обличчя страшного облому. Бо на неї, люто поблискуючи болотно-зеленими очиськами, дивилась рудоволоса Алла.

— А ти казала, що її не буде, — розпачливо прошепотіла Тетянка.

— Вона в нас дівчинка цілеспрямована, якщо вже почала свято псувати, то має довести справу до кінця, — крізь зуби процідила Ірка. — Агов, Аллочко, твої подружки теж тут? Як їх там — здається, Наталка й Карина?

— Ці жалюгідні смертні мені не подруги! — Алла обдарувала Ірку пихатим поглядом. — А з моїми справжніми подругами ти зараз познайомишся — мало не буде! — Алла раптом дико заверещала, так, що в Ірки аж вуха позакладало. — Дівчатка, всі сюди!!! До нас тут примазалися… якісь!..

Повітря туго клацнуло, немов хтось невидимий струснув мокре простирадло.

Рівненьким трикутником, потилиця до потилиці, над берегом зависло десятеро дівчат верхи на мітлах. На чолі клина летіла неймовірна красуня років п’ятнадцяти — золото її розкішного довгого волосся вигравало навіть у нічній пітьмі. Літунки зробили хвацький віраж і разом, не ламаючи клина, пішли на посадку — точнісінько в Алли за спиною. Десять пар ніг водночас торкнулися трави. Десять пар очей, що мерехтіли болотяною зеленню, з лиховісним зацікавленням утупилися в Ірку.

— Чужі, на острові чужі! — продовжувала надриватись Алла.

— Вшиваємось, Ірко, на рогач і драла! — Тетянчин панічний шепіт долетів до Ірчиного вуха, і її потягли за лікоть… Ірка струснула головою — неначе відігнала муху — ледь чутно шикнула:

— Не смикайся!

Якусь мить вона зацікавлено розглядала застиглих перед нею дівчат, а потім здивовано похитала головою:

— Отже, ті подружки були смертні, а ці, значить, справжні. Тобто, навіть якщо їм зараз повідривати голови, то з ними нічого не станеться? — сказала Ірка й прицільно примружилась, дивлячись на найближчу з дівчат. Та розгублено заблимала оченятами — дуже вже серйозний і вдумливий був погляд в Ірки. — Ну, тобі-то, Аллочко, голова точно не потрібна — все одно ти нею не користуєшся. Дурепо, чужі тут не ходять. Тобто, не літають, — Ірка витягла на передній план свого рогача.

Алчин вереск раптом стих, неначе його зрізали ножем. Золотоволоса красуня, яка командувала літунками, зміряла поглядом Ірчин рогач. Потім оцінила ступу й гордовито, у Аллиному стилі, запитала:

— Дівчинко, ти чия?

— Дівчинко, я не валіза, — процідила крізь зуби Ірка.

— Ти не зрозуміла запитання? — з презирством королеви поцікавилась красуня. — Я спитала, хто твоя хазяйка.

— Ти що, не зрозуміла відповіді? Я ж сказала: я — не валіза, — Ірка відчула, що починає закипати. Оце так розважились.

— Та годі її розпитувати, Віко! — знову заверещала Алла. — У вогонь їх треба, у воду, негайно! Наша хазяйка нових не робила, а Стара Гримза лише старих гримз бере!

— Я все чу-у-у-ую, — прошелестів