Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

— Par ici! Туди! Це були французи.

Ота не ворушився. Коли кроки почулися ближче, він тихо сповз униз. Стояв і чекав, уже не зважаючи на пацюків. У голові його снували бентежні думки. «Вони прийшли по мене. Їх хтось привів, хтось виказав мене. Ганеш! Цей другий Гадюка… Куди я попав… Позавчора спав у паршивенькому готелі. Вчора в парку з псом. Сьогодні з пацюками…

О боже, цей Ісмаїл, мабуть, ніколи не прийде, Мусса теж не прийшов… Ганеш хотів грошей і тепер помстився!.. Вийду надвір, хай буде, що буде. Ні, не піду. Ще хвилину потерплю. Це треба витримати, адже араби витримують. Може, навіть ночують тут! Ісмаїл приходить сюди спати, але сьогодні він поступився мені своєю постіллю. Ха-ха!.. Ні, це неможливо. Чому? В них усе можливе… З пацюками!»

Ота затупотів ногами й копнув м'яке тіло пацюка. Пацюк запищав. І тоді Ота, мов навіжений, вискочив нагору і побіг у темряві до других дверей. Вони не піддалися, і він знову не міг намацати клямку. Не знайшов її й тоді, коли присвітив сірником. Двері було взято з того боку на гачок. Ота вилаявся. Його охопило божевільне бажання загупати кулаками в двері, та в останню мить він опанував себе. До нього поволі поверталася розважливість. Тут принаймні нема пацюків. Це чудово! Він ніколи не повірив би, що для щастя людині треба так мало. Всього-на-всього щоб довкола не бігали пацюки.

Ота сів. Надворі стояла глибока тиша. І це теж було добре, просто чудово. Якби не ця важка задуха… Раптом і тут почулися шарудіння та писк пацюків, Ота встав і вперся в двері плечима, ніби вирішив боротися проти жандармів… Простояв так, мабуть, з годину, потім коліна в нього почали підгинатися. Він скинув піджак і сів на нього, все ще впираючись плечима в двері. Темрява довкола була така ж чорна, як і досі, так само тихо попискували пацюки, задуха теж зовсім не спадала. Очі в нього заплющилися самі.

Розплющив він їх аж тоді, коли впав горілиць. Побачив над собою зелено небо й Ісмаїлове обличчя. Був ранок, двері стояли відчинені навстіж. Ота лежав на порозі. Важко підвівся.

— Доброго ранку, Ахль, — усміхнувся Ісмаїл. — Вони пішли майже одразу, але я боявся, що повернуться. Як тобі спалося? Добре?

— Добре, — кивнув головою Ота. — Бесслама. До побачення.

— Вже йдеш?

— Так. — Ота переліз через низенький мур і опинився на маленькій вуличці.

— Бесслама, — почув він Ісмаїлів голос, проте не обернувся. Ішов квапливо, майже біг. У воротях під вежею з годинником зіткнувся з Віветтою.

— Мене шукала поліція. Її привів Ганеш! — вигукнув він на ходу. — Там було жахливо. Ціле стадо пацюків!

Дівчина побігла за ним:

— Куди ти йдеш, Ото? І де твій піджак?

Він байдуже махнув рукою:

— Забув там…

Вона схопила його за лікоть.

— Зачекай тут. Сядь! Я зараз принесу.

Віветта потягла Оту до лави посеред бульвару. Він не опирався. Сів. Чекав. Йому було байдуже до всього світу. Відчув страшну втому, Згадав, що десь тут він сидів на лаві після того, як зійшов з пароплава й припустився тієї фатальної помилки, вдаривши поліцейського. «Треба було, щоб вони одіслали мене етапом додому, — подумав, — ще й поцілувати їх в обидві руки…»

Незабаром повернулася Віветта з піджаком на руці. Ота встав, узяв піджак і швидко пішов, надягаючи його на ходу.

Віветта знов побігла за ним:

— Та зажди, Ото! Ти помиляєшся, Ганеш тебе не виказував, і поліція приходила зовсім не по тебе! Я розмовляла з Муссою. Вони шукали Ганеша, бо він щось украв. Ти спокійно можеш ночувати у Мусси!

Ота не сповільнював ходи.

— Нізащо в світі!

— Зачекай, прошу тебе…

Вона щось пхала йому в кишеню, але він ішов далі.

— Ото! — схлипнула дівчина. — Ти зовсім не любиш мене?

Він зупинився. Проте дивився не на неї, а на пачку з-під американських сигарет, яка валялася на землі.

— Люблю, — збрехав він. — Але зрозумій…

Запала мовчанка. В Оти не вистачило фантазії на щось краще, як підкинути носком черевика пачку з-під сигарет і наступити на коричневого верблюда, намальованого на ній.

— Іди додому, Віветто, — сказав він нарешті. — І прощай.

— Ні! — скрикнула вона жалісно. — Не прощай… Я поїду до Марракеша, і в мене будуть гроші. Я працюватиму в барі «Атлас»! Запам'ятай цю назву і приходь туди до мене!

— Так, бар «Атлас». Прощай. Ні, до побачення.

Він пішов поволі, підкидаючи носком черевика пачку з верблюдом; пачка підстрибувала, проте жодного разу не перевернулася, й верблюд весь час був зверху. Наче на зло.

— Послухай, Віветто! — Ота зупинився і обернувся.

Вона стояла там, де він її залишив, і дивилася йому вслід. Почувши оклик, швидко підбігла до нього.

— Послухай, — сказав він. — Я прив'язав до холодильника в готелі нитку. Біжи мерщій туди й смикни за неї. Але сильно!.. Не бійся — не вибухне. Зробиш?

— Зроблю.

— От і добре. А тепер до побачення. — Він знову рушив, знову підкинув носком черевика верблюда, і верблюд знову не перевернувся. Це був перший верблюд, якого Ота побачив поки що в Марокко. Власне, ні, другий. — Послухай, Віветто, — обернувся він знову. — А що в тих бляшанках, які патрон тримає під стойкою? В отих із верблюжою головою?

— Нічого, — глухо відповіла вона. — Кіфі.

— А що це таке?

— Кіфі — це ганжа.

— А що таке ганжа?

— Ганжа… ганжа… — На очах у Віветти виступили сльози. — Скажи, Ото, ти справді такий злий?

— Ні, не злий. — Він нахилився й поцілував її в губи. — Зачекай. Я зараз щось тобі дам.

І, витягши з кишені конверт, дав дівчині свою фотографію.

— Дякую, — сказала вона. — Дякую тобі, Ото.

Вона справді зраділа цьому подарунку.

— До побачення, Віветто.

Він востаннє підкинув черевиком пачку з верблюдом і попрямував до моря.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

1

На рейді стояли два сірі військові кораблі — один більший, другий менший — наче мати й дитина незвичайного виду птахів, у яких замість пір'я ростуть гармати.

У клешні порту повільно входив великий танкер, майже по саму палубу занурений у воду й дивовижно потворний, з трубою аж на кормі й великим черевом, яке нагадувало хазяйку з готелю «Страсбург». Гарненький білий пароплав подав прощальний гудок, посилаючи в небо хмарку ще білішої пари. І скрізь, скрізь здіймався ліс труб, щогл, канатів, підіймальних кранів, чувся брязкіт ланцюгів, дзенькіт металу, крики людей… І Ота подумав, що якби йому пощастило загубитися в цьому вирі, він став би його часткою. Може, йому