Читати книгу - "Артур і війна двох світів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Хлопчикові від самої думки про розлуку з нею зробилося гірко на серці.
— Я потрібна своєму королівству. Батько старіє, і мені слід бути зі своїм народом. До того ж я ніколи не була у твоєму світі по-справжньому, і я не хочу свою першу мандрівку здійснити в розпал бойових дій.
— Правду кажеш! — відповів Артур. — Коли ми переможемо Упиря, я запрошу тебе в гості і познайомлю з батьками і бабусею. І ти переконаєшся, що мій пес Альфред ніскільки не схожий на йєті, — пожартував він насамкінець.
Селенія усміхнулася, але на душі у неї коти шкребли. Їй так не хочеться розлучатися зі своїм судженим!
— Швидше ковтай свою таблетку, а то я зараз зовсім розкисну! — наказала принцеса і відвернулася, щоб хлопчик не побачив сліз.
Артур ковтнув золотисту таблетку.
— І як, смачно? — спитав допитливий Барахлюш.
Перш ніж відповісти, Артур довго водив язиком по піднебінню.
— Справжній мед! — нарешті відповів він, облизуючись і позираючи лукаво на принца. — Липовий!
— Прошу тебе, не лізь на рожен! — схвильовано нагадала своєму коханому Селенія.
— Не хвилюйся! Я швидко зведу порахунки з мерзотником У! А потім ми з дідусем усьому дамо лад. Найважче — дочекатися десятої повні. Адже я не зможу потрапити до вас раніше.
Селенія мовчала. Їй важко щось сказати, бо вона боїться розплакатися. Несподівано принцеса зняла з себе могутнього меча і подала Артурові.
— Візьми його — він тобі потрібен більше!
З несподіванки Артур утратив мову. Але меч узяв. Він тупцяв на місці, не знаходячи слів.
— Ти це справді? — нарешті тихо спитав хлопчик.
— Так! Ти чесно заслужив титул принца, а принц повинен мати меча.
— Спасибі за виявлену честь, — скромно відповів Артур, вішаючи меча на перев'язь.
— Перед битвою тобі належить…
— Що мені належить? — здивувався Артур.
— Ось що! — вигукнула принцеса і, кинувшись йому на шию, щиро його поцілувала.
Барахлюш із відчаю аж очі закотив: ой, це таке порушення протоколу! Хіба може справжня принцеса цілуватися з мініпутом, який і не мініпут взагалі?
Та любов сильніша за звичаї. І якби не золотиста таблетка, то, мабуть, принцесин поцілунок міг би затримати зростання Артура і назавжди його залишити в мініпутському королівстві. Але в ту мить, коли принцеса обіймала хлопчика, він почав рости. Дивлячись, як хлопчик стрімко тягнувся угору, Селенія заніміла і підняла голову, щоб довше милуватися своїм прекрасним принцом. А між іншим, Артур уже сягнув двох сантиметрів…
— До побачення, Селеніє! — закричав Артур.
Коли його зріст збільшився до десяти сантиметрів, хлопчик зрозумів, що пора вилізти із дупла. Ще трохи, і він уже на гілці не втримається.
— До побачення, мій принце! — гукала Селенія і ховала сльози.
Артур махнув дівчинці рукою, гілка не витримала його ваги, і він полетів до землі…
Артур, одинадцятилітній хлопчик зросту один метр тридцять сантиметрів скотився до підніжжя великого дуба.
Повернення у великий світ відбулося різко і жорстко. Та нічого не вдієш: дорослішання — процедура не з легких. Тримаючись за забитий бік, Артур став на ноги, струсив з одягу порох і поглянув на дерева. Тепер вони вже не здаються йому велетенськими. Потім він підвів голову і побачив дупло, навколо якого роїлися (перепрошую, пурхали) бджоли. Він певен, що Селенія сидить на краю дупла і дивиться на нього, але хлопчик її не бачив.
Сумно зітхнувши, він на всяк випадок прощально змахнув рукою. Стоячи на краю дупла, Селенія усміхнулася йому і послала з долоньки цілунок.
Через те, що він так довго стояв, задерши голову, Артур відчув запаморочення, закашлявся, і кілька дрібненьких крапелинок духмяного меду попадали на землю. Так, ви не помилилися, це крапельки того самого меду, який виробила бджолина королева.
Прокашлявшись, Артур побіг додому, а на тому місці, де він тільки-но стояв, із трави вилізла мураха. Ота малесенька, яку ми вже зустрічали. Помилки нема: на спині у неї блищать рожеві цяточки, полишені лаком для нігтів. Згадаймо, як одна допитлива комаха вирішила прогулятися квітчастою сукнею Рози і Артурова мати проганяла її пензликом з лаку для нігтів. Так це саме та мураха…
Коли вона вся в цятках повернулася до мурашника, з неї почали глузувати. Мовляв, цього сезону такого не носять! Ось чому вона самотньо гуляє віддалік від своїх родичів.
Мураха обережно підповзла до крапельки незнайомої їжі і кінчиками вусиків-антен обмацала її. Крапелька пахла, як ті медові залишки, що їх вітер часом викидав із дупла, в якому замешкали бджоли. Мед — чудові ласощі, в ньому багато вітамінів, і не треба бути ведмедем, щоб^про це знати. Лизнувши краплю і переконавшись, що вона того варта, мураха вирішила відтягти її до мурашника. Горда своїм учинком, вона схопила коштовну знахідку щелепами і поспішила додому з цією й справді королівською їжею.
— Ну, як мені тебе переконати, Ар-мане, що наш син був у дуплі?! Бджоли написали мені про це, а читати я вмію! — втовкмачувала Роза чоловікові.
Та марні її зусилля. Не слухаючи дружини, Франсуа-Арман турботливо всадив її в шезлонг.
— Я все чудово розумію, люба! Артур зробився двоміліметровим і тепер мешкає в дуплі, а бджоли вміють читати й писати, і невдовзі вийде академічне видання бджолиних творів, — відповів чоловік, не знаючи, чого йому найбільше хочеться: плакати чи сміятися.
Він накрив Розині ноги пледом і вручив їй великого флакона з лаком для нігтів. Арман у курсі, що лакувати нігті — її улюблене заняття.
І в цю мить із кущів вийшла наша мураха — та сама, в рожеву цяточку. Зупинившись у кількох метрах від шезлонга, вона уважно спостерігала за Розою.
— А! Ось і мураха-велетень! — просто зреагувала жінка.
Звісно/якщо ти не маєш сумнівів у тому, що бджоли вміють читати й писати, то хіба здивуєшся, коли до тебе підійде мураха масою з два центнери?
— Аякже! Мураха-велетень! У блакитну цяточку! — щосили намагаючись не зірватися і не нагримати на дружину, вигукнув Арман.
— Ні, в рожеву! — заперечила Роза.
Арманові не до сміху. Та він і не підозрює, що якби озирнувся, то зразу ж би переконався, що дружина каже правду. Але щоб озирнутися, треба засумніватися у своїх переконаннях, а Арман ніколи не мав сумнівів.
— Піду запарю ромашковий чай — тобі він нього полегшає! — сказав він і пішов на кухню.
— Дякую, — не зразу відповіла Роза.
Вона заворожено поглядала на величезну мураху, яка наближалася до неї. Будь-хто вже б знепритомнів. Та Артурова мати, як не дивно, все ще при тямі. Вона радісно усміхалася, ніби їй приснився солодкий сон. І тепер насправді вона бачить його продовження. Та велетенська мураха
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Артур і війна двох світів», після закриття браузера.