Читати книгу - "Артур і мініпути"

Недобрі передчуття не підвели Артура: одразу ж обличчя хлопчика стає червоним, як помідор. Артурові здається, що він проковтнув шматочок розплавленої лави. Немає нічого дивного в такій реакції: мініпути готують цей напій із гіркого перцю, віскі та цукрового сиропу.

— Так… зви… чайно… — затинаючись, промовляє він залишками свого голосу, — ччччуудово… тамує ссспрагу!

Барахлюш, засунувши пальця у склянку, підбирає останні краплі і старанно їх злизує.

— Здається, сюди ще домішали яблуко! — з виглядом знавця зауважує він.

— Звичайно, палючого яблука! — Артурів язик заплітається, але він удає, що нічого не сталося.

Поруч із їхнім столом зупиняється група осматів. Вони уважно все оглядають, ніби когось розшукують. Від страху Селенія аж поменшала.

— Не турбуйтеся! — заспокоює гостей чувак. — Це вербувальники. Вони переконують слабких клієнтів підписати контракт на службу у війську Жахливого У. Та вони вас не зачеплять — ви ж зі мною.

Нашим друзям дуже хочеться почуватися в безпеці, тому вони вірять новому знайомцю на слово.

— Чому осмати ніколи не намагалися вас завоювати? — цікавиться Селенія, бо не приховує недовіри до чувака.

— О, це дуже просто пояснити! Ми виробляємо дев'яносто відсотків коренів, які йдуть на виробництво курива для армії осматів. І нині вояки й дня не проживуть без нього. Але тільки ми вміємо це робити. Кльовочуваки працюють лише на себе! Під наглядом вони нічого не вирощуватимуть!

Такий бізнес здається Селенії не дуже порядним і підозрілим.

— А корені якого дерева ви використовуєте? — запитує вона.

— Ну, це залежить для чого… Липи, ромашки, вербени… Сировина натуральна! — з притиском каже він, супроводжуючи свої слова такою широкою усмішкою, що кожен мініпут з нормальними розумовими здібностями зрозуміє, що новий знайомець бреше на всі заставки. — Хочете скуштувати? — звертається він таким тоном, яким змій, мабуть, пропонував першим людям яблуко спокуси. І одразу ж витягує цигарки.

— Ні, дякуємо, пане…

— Друзі кличуть мене Максом, — каже чувак і показує всі зуби. — А як вас звати?

— Мене звати Селенія, я донька СВИСТОКРИЛА ДЕ СТРІЛОБАРБА, п'ятнадцятого імператора цього імені, що править Першим континентом.

— Bay! — захоплено вигукує кльовочувак, вдаючи здивування. — Вибачте, я не впізнав вас, Ваша Високосте! — І нахиляється, щоб поцілувати їй руку.

Селенія відсмикує руку, але щоб не виглядати неввічливою, робить нею помах, вказуючи на своїх супутників:

— Це мій брат, СОМОНО ДЕ СТРІЛОБАРБ де Барахлюш. Але ви можете називати просто Бюш.

Вогняний Джек добре діє на Артура, бо він вирішує знайомитися сам.

— А я — Артур! Із великого будинку! А навіщо ви порозпилювали всі мої соломинки? — раптом запитує він. Хлопчик аж занадто осмілів.

— Що поробиш? Бізнес! Осмати попросили нас відрізати від них «гармошки», а прямі труби спускати вниз по Чорній ріці, що тече через Некрополіс.

Почувши назву міста, мандрівники стрепенулися.

— Ми саме туди прямуємо! — відверто повідомляє принцеса. — Ви можете нам допомогти?

— Хочете потрапити в Некрополіс? Ви часом не поїхали мізками? Туди, можливо, й дійдете, а от назад чи й виберетеся. Навіщо вам це гибле місце? — здивовано запитує кльовочувак.

— Ми повинні знищити У, доки він не знищив нас, — довірливо говорить Селенія.

— І все?

— І все! — підтверджує принцеса. Макс замислюється.

— А чому У розшукує вас? — цікавиться він. Усі кльовочуваки дуже допитливі.

— Це давня історія… Скажу коротко: через два дні я стану повнолітньою, вийду заміж і успадкую трон свого батька. Жахливий У цього не хоче. Він знає, що коли я прийду до влади, то він ніколи не завоює нашу країну. Так сказано в давньому пророцтві.

Макс і справді зацікавився розповіддю принцеси. Особливо тією частиною, в якій ідеться про заміжжя.

— І яке ж ім'я того щасливця нареченого?

— Не знаю. Я ще не вибрала, — гордовито відповідає Селенія.

Відчувши, що він може влаштуватися королівським зятем, Макс знову так солодко заусміхався, що й сліпий би побачив на його обличчі нещирість. Артур теж відчуває якусь каверзу за цією посмішкою, хоча дія алкоголю ще триває.

— О'ЛЯ'ЛЯ! Не поспішайте, друже! — вимовляє не зовсім тверезим голосом, упираючись пальцем у могутні груди кльовочувака. — Ми тут з особливо важливим завданням! І воно ще не виконане!

— Перед особливо важливим завданням треба добре розслабитися і відпочити! Ще всім по Джеку! Для бадьорості! Я пригощаю! — пропонує кльовочувак на радість Барахлюшу.

Доки все той же рахітичний комар наповнює склянки, Макс біжить до диск-жокея, що прилаштувався біля важеля головки звукознімача.

— Лайтмен! Ану, запускай свою штуковину! — наказує йому кльовочувак.

Лайтмен розштовхує двох розтріпаних кльовочуваків, що хропуть біля стінки про-гравача.

— Гей, хлопчики! Настав час розважити наших клієнтів!

Чуваки розплющують очі, поволі підводяться і потягуються так, ніби їхні тіла — з киселю. Перевалюючись з ноги на ногу, вони підходять до великої електричної батарейки і котять її до батарейкоприймача. Як тільки батарейка стає на місце, танцювальний майданчик заливає яскраве світло і вініловий диск починає крутитися. Лайтмен штовхає голку звукознімача, аж доки вона зупиняється на його улюбленій пісні. При перших же акордах стає зрозуміло, що диск-жокей полюбляє сучасну музику.

Макс повертається до Селенії і намагається виглядати джентльменом.

— Потанцюймо? — чемно пропонує він. Селенія усміхається, Артурові ж не до сміху.

— У нас попереду довга путь, Селеніє! — поривається переконати він дівчину. — Тобі треба відпочити!

Артурові й самому дивно, що він ревнує примхливу принцесу до чувака який невідь-звідки взявся!

— Нічого. Ще відпочину! — відповідає Селенія і йде до танцю. Їй не танцювати хочеться, а розізлити Артура.

Як тільки Макс і Селенія починають танцювати, швидка мелодія змінюється повільною.

— Бюше! Та зроби щось! — умовляє приятеля Артур. — А раптом він викраде її?

Замість відповіді Барахлюш з бульканням випиває свою склянку Вогняного Джека.

— А що я вдію! — розводить руками юний принц. — Що мені їх усіх — перестріляти? — пропонує він, витягнувши вперед руки, ніби тримає автомата. — Через два дні їй виповниться тисячу років. Вона вже доросла дівчинка!

Артур дуже розлючений, але… Барахлюш тим часом вивчає кльовочуваків, що натовпом стоять біля барної стійки. Несподівано він помічає, що в одного відвідувача на поясі висить такий самий ніж, як був у нього. І навіть не такий самий, а той самий!

— Ось він — мій ножик! — схоплюється Барахлюш. — Зараз я скажу йому кілька теплих слів!

Рішуче відсунувши стільця, принц робить крок уперед, потім розвертається, опо-рожняє склянку сестри і занадто упевненою ходою прямує до барної стійки.

Артур лишається сам. Йому гірко й важко на серці. Зненацька приходить несподіване рішення: він хапає склянку і одним духом випиває її. Саме так дорослі допомагають собі забути зраду. В кіно…

РОЗДІЛ 17

Макс намагається щось вивідати в Селенії,