Читати книгу - "Кава з кардамоном"

Для неї вони були як китайська грамота. Годі щось зрозуміти. Математика ще була нічого, принаймні завдяки їхньому класному керівникові. Звісно, його предмет був жахливим, проте сам він виявився класним. Абсолютно нормальний мужик. «Нормальним мужиком» його вважала Каська. Вона пояснила, що в дитячому будинку всіх учителів ділила на «нормальних» і «ненормальних». Від останніх краще було триматися подалі.

Але, якщо Леона можна було порівняти із шоколадкою або принаймні із солодким медяником, то пані Райдуга належала до щонайгірших кислиць. Зовнішність у неї була оманливою: крихітна голівка, причеплена до могутнього тілиська, справляла враження, що перед вами надзвичайно лагідне й добродушне створіння. Щось на зразок травоїдного динозавра. Своїм прізвиськом пані Райдуга завдячувала широкій палітрі барв свого одягу. На уроці, присвяченому цьому атмосферному явищу, вона саме вирядилася в жовті колготки, сині чоботи на платформі й рожеву блузку з малюнком панди. Тож варто їй було широко відкрити обійми і, мов ксьондзові з амвону, виголосити: «Уявіть собі райдугу…», як весь клас вибухнув реготом. Навіть уявляти не довелося! Райдуга стояла перед ними. Начебто такий суто молодіжний прикид мав допомогти вчительці завоювати симпатію й прихильність серед молоді, проте досить було кількох уроків у райдужного чудовиська, як усі переконалися, що за вдаваною безборонністю крилася деспотична, жорстока вдача. Учителька вигадувала настільки витончені покарання за різні провини, що порівняти це можна було хіба що з китайськими тортурами. Ті, хто погано написав контрольну, виконували двогодинний тест, який закінчувався твором. Твір із фізики! Повторна незадовільна оцінка з тієї самої контрольної означала необхідність приватної консультації удома в пані Райдуги. Цього всі боялися наче вогню. Ті, кому випала ця сумнівна приємність, наступного дня приходили до школи самі на себе несхожі. І навіть розповідати їм нічого особливо не хотілося. Кажуть, пані Райдуга пиляла їх годинами, силкуючись вичавити їхній утомлений мозок мов цитрину. Крім того, у неї було тринадцять котів, які жахливо смерділи. Жертва сиділа й відповідала без кінця на одні й ті самі питання по матеріалу даного розділу, доки не визубрювала всього напам’ять. І все це під акомпанемент стрибків і пронизливого нявчання нестерпних чотириногих. У порівнянні з цією тортурою дрібні покарання за невиконане домашнє завдання, коли пані Райдуга хлопцям загадувала зробити їй розслаблюючий масаж плечей, а дівчатам — ретельно вимити класну дошку з використанням миючого засобу «Франек» і підозрілої старезної губки, здавалися взагалі дрібничкою.

Лінка напружено думала про майбутній тест і про те, що буде, якщо вона його не напише. Проте ще більший страх викликало в неї наближення іспиту. Півтора місяці! Невже можна за такий короткий час опанувати матеріал за всі роки гімназії? Лінка відчувала в голові таку порожнечу, що радо почала би вивчати все спочатку.

Посидівши всього кільканадцять хвилин й уважно придивившись до завдань на тему електромагнітних хвиль і коливань, Лінка збагнула, що не відповість на жодне запитання. Віддала вчительці практично чисту сторінку й сиділа в очікуванні вироку. Сподівалася так званих приватних консультацій, тобто полоскання мізків у товаристві дурнуватих котів, але тут на неї чекала несподіванка.

— Ну, ти ж не сподівалася гарної оцінки? — процідила Райдуга крізь ядуче-рожеву помаду. — Даю тобі ще один шанс, дитино, хоча й сумніваюся, що ти на це заслуговуєш. Розв’яжеш ці завдання наступного тижня. Проте за однієї умови. Хтось тобі допоможе. Наприклад, Заварська.

— Наталія?

— Ви ж сидите за однією партою, що тут дивного? Ви ж подруги?

— Але…

— Жодних «але». Це наказ! — і Райдуга дуркувато засміялася.

На уроці польської Лінка написала Наталії записочку: «Райдуга наказала мені попросити тебе, щоб ти допомогла мені з фізикою, бо якщо ні, то не дозволить мені виправити оцінку».

Наталія відписала: «Що ж, нема на те ради. Тоді зустрінемося завтра по обіді».

III

— Добре, що ти вже краще почуваєшся… до школи ходиш і все таке… — Лінка не уявляла, що далі говорити. Стояла, опираючись на край столу в кімнаті Наталії й нервово гризла солоні палички.

— Так.

Запала незручна тиша.

— Що ж, сідай, розтлумачу тобі ці хвилі, — промовила нарешті Наталія і за мить мелодійним голосом почала пояснювати Лінці природу явищ, про які та поняття не мала. Через годину Халіна відчула, що більше не витримає.

— Наталіє, мабуть, досить. Я вже зрозуміла, дякую.

— Не дякуй. Я роблю це лише тому, що Райдуга наказала. Не тіш себе надією, що існує якась інша причина.

Слова Наталії подіяли наче холодний душ. Колишні подруги раптом глянули одна одній в очі.

— Ми ж із тобою так дружили! — видушила Лінка.

— Так отож. Дружили. А ти взагалі розумієш, що таке дружба? Розумієш, що я відчувала? Ти раптом перестала мене помічати, у тебе з’явилися інші справи, я почувалася, ніби мене викинули на смітник. Неважливо, як довго ми дружили, з’явився хтось новий, хто краще тобі пасував, і що? І кінець дружбі. Гівно це, а не дружба, зрозуміла?

— Наталіє, але…

— Не перебивай мене. Ти все від мене приховувала, нічого не розповідала, а друзі ж існують, щоб допомагати в скруті, правда? А ти? Я раптом перестала для тебе існувати. Ти собі вмить знайшла нову подругу й хлопця…

— Адріан не мій хлопець…

— А хто? Подружка він тобі, чи що? Не забувай, що це я тебе з ним познайомила. У тебе є Каська, Адріан, а в мене? Ти мене пошила в дурні. Гадаєш, що можна отак з людьми поводитися, бути з ними, доки вони потрібні, а коли вже ні, то просто відвернутися спиною. І ще дивуєшся, що тебе перестають обожнювати.

Лінці зробилося недобре. Звісно, вона розуміла, що Наталія перебільшує, але цей раптовий вибух зачепив у ній якусь чутливу струну. У глибині душі Лінка відчувала, що в Наталіїних словах є дещиця правди. Невже вона справді використовувала людей? Наталію? Їй здавалося, що ця дружба перегоріла якось природно, сама по собі. І вже потім, після кількох Наталіїних ляпів, Лінка остаточно відвернулася від подруги, бо та на це заслужила… Халіна не знала, що відповісти на це, тож не сказала нічого. Позбирала свої зошити й тремтячими руками повпихала їх до торби. Потім просто вийшла. Але не бігла вниз сходами, ступала повільно, ніби до ніг хтось поприв’язував каміння…

Вона вже лягала спати, коли, вимикаючи комп’ютер, раптом почула сигнал повідомлення.

* Здається, я знайшов, — писав Адріан. — Щойно повернувся з лікарні.

* І що? — негайно відписала вона.

* Може, давай завтра зустрінемося, і я все тобі розкажу.

* Ти що. Мушу дізнатися зараз.

* Зараз дуже пізно.

* Я вийду