Читати книгу - "Остання любов президента"

дверима розмовляє російською. Може, телевізор? Я озираюся на маленький «Самсунг» у найдальшому куті камери. I відразу ж заперечливо хитаю головою. Навіщо їм такий маленький телевізор? Що ж ще? Холодильник, на якому стоїть «Самсунг»? Також старий і маленький. Ну не знаю! Я подумки розводжу руками. Може, справді посилка?

Знехотя підводжуся з ліжка, знімаю з цвяха ключі. Відчиняю двері.

Переді мною жінка, а в неї в руках — картонний ящик. Збоку стоїть капітан внутрішньої служби.

— Що ж це ви так, Сергію Павловичу? — докірливо промовляє він. — У нас уже ноги заболіли чекати, доки ви відімкнете двері.

Я розписуюся, що отримав посилку, і знову замикаюся зсередини. На обидва замки.

У посилці лежить подарунковий новорічний набір від міністра внутрішніх справ Філіна, тут також є й листівка з намальованим Дідом Морозом у міліцейській формі, а до листівочки прикріплена анкета ув’язненого. Прохання написати адміністрації управління з виконання покарань про умови утримання, про якість харчування. Прохання також написати й пропозиції, як зробити термін перебування під вартою кориснішим, насиченішим для ув’язнених.

Кулькова ручка лежить тут, у картонці. Я першим ділом пишу: «Треба провести Інтернет у кожну камеру і здійснити повний «апгрейд» тюремних комп’ютерів». Пишу, що на моєму камерному комп’ютері встановлено «Word» ще 1992 року! Пишу, бо якщо про цей факт дізнаються десь у Брюсселі, то Україну засміють!

До камери знову хтось наполегливо стукає. Мені кортить розкрити новорічний подарунок, але цей стукіт відволікає, дратує. I я знову опускаю ноги на підлогу й розплющую очі. Навколо темно. Розумію, що прокинувся. Розумію, що не у в’язниці, а в себе вдома, на Десятинній. I розумію, що хтось справді стукає у стіну моєї спальні. Це вже занадто!

— Гей! — кричу я.

Подвійні високі двері трішки відчиняються. Крізь них на паркетну підлогу падає смужка неясного світла. У прорізі — сонне, перелякане помічникове обличчя. Він завжди на посту. Треба буде нагородити його яким-небудь дріб’язком. Може, тостером чи електрочайником. Але, звичайно, не від мого імені.

— Ти чуєш? — запитую я, вказуючи рукою на стіну, за якою чути стукіт.

Він киває.

— Розберися! Бо мені цей шум зіпсував увесь сон! А сон був дуже цікавий. Можна навіть сказати, державного значення. Віщий сон!

Я підходжу до вікна. Стукіт ще не припинився. Стукає очевидно людська рука, вже стомлена. Нерівний ритм, як у хворого серця. Можливо, хтось благає про допомогу?

Я тупо витріщаюся на цю стіну, і раптом мене блискавкою проймає здогад: це ж Майя Володимирівна Войцехівська, яка спить поруч, щоб перебувати поблизу від мого серця! Це вона стукає! Що там із нею?

Дивно, але моє роздратування минає, і я навіть починаю нервувати. Чи не сталося чого з цією дивакуватою пані? Адже вона там сама, бідолашна. Обслуга для неї не призначена. Принаймні, за тим контрактом, який я читав.

Стукіт раптом припиняється. Тиша. За вікном — темно, лише десь там, у нижній частині нічного пейзажу, тремтять далекі вогники Троєщини чи Райдужного, районів, де я не був жодного разу в своєму житті.

За своєю спиною чую неголосне покашлювання. У двері знову зазирає помічник.

— У неї проводка почала диміти. Вона злякалася, — байдуже промовляє він рівним, скам’янілим голосом. — Там дійсно смердить горілою гумою.

— То ти викликав кого-небудь?

— Так пожежі ж немає, — знизує він плечима.

— Ти що здурів? — Я розвертаюся до нього. — Це ж моя резиденція!

— Так, але за правилами, треба вимикати електромережу по цілому будинку, — белькоче він. — Тоді я мушу будити Миколу Львовича, повідомляти йому, переводити всю апаратуру відеоспостереження і зв’язку на автономне живлення...

— Ти що, будеш мені вночі читати лекцію?

Ні, я не серджуся, я так собі, гарчу на нього, удаю, що цілком прокинувся. Насправді, всередині мене ще жевріє сон, жевріє надія цей сон додивитися до кінця, не втративши при цьому жодного кадру.

— Йди геть!

Двері акуратно зачиняються. I я знову залізаю під пухову ковдру. Голова опускається на подушку, створену у відповідності з принципами фен-шуй. Подушка просякнута якимось ефірним маслом. Сон набирає сили, розсовує екран моєї потопаючої у ньому свідомості. I я знову підводжуся з ліжка, щоб зняти з цвяшка ключі й відімкнути замки на дверях моєї камери.

67

Київ. Березень 1985 року.

Під ногами хрускотить крижана кірка, залишена недбалими двірниками на спомин пішоходам. На довгий спомин. Щодня я щонайменше один раз падаю, послизнувшись на підталій кризі. До вечора лід на тротуарах знову підмерзає, а на підмерзлому вже легше балансувати. Але перед тим, як лягти спати, я рахую, лежачи у гарячій ванні, нові синці на ногах.

Я розумію, що незабаром весна, що скоро й так усе розтане. Але все ж таки навіть у січневі снігопади наші двірники своїми широкими лопатами проривали доріжки в кожен під’їзд. А зараз ніби їх усіх відправили у відпустку. До Трускавця.

Мама, до речі, так і не поїхала. Не взяла безкоштовну профспілкову путівку. Наша квартира відігрівалася більше тижня, після того, як замінили вибиті Дмитром шиби. Але тепер у квартирі знову плюс двадцять, і дме лише з-під дверей балкону. Інші щілини в рамі я сам законопатив ватином і ганчірками.

Дмитро вже третій день з нами не розмовляє. Воно ж бо зрозуміло. Лікар, який приходив до нас напередодні, сказав мамі, що Дмитра треба віддати до психіатричної лікарні щонайменше на три місяці. Лікареві здається, що хвороба загострюється й що для Дмитра буде краще перебувати під щоденним наглядом спеціалістів.

Я зрадів цій новині. Нехай тепер там дивиться своїх «Невловимих месників»! Мені все це нагадує помсту. Життя саме помстилося Дмитрові за материну лікарняну відпустку, яка не відбулася. Тепер, принаймні на три місяці, я матиму власну кімнату.

Я підходжу до «Академкниги» на вулиці Леніна. Саме тут ми домовилися зустрітися з Мирою. Вона зателефонувала вранці й сказала, що нас запросили в гості. Трішки дивна пора для відвідин. П’ятнадцята нуль-нуль. Друзів Мири я не знаю, та, може, вони теж якісь дивні, з «оперним» чи іншим нахилом.

Мира з’являється вчасно. У руках — картонна коробочка. Напевно, подарунок.

— Це тут поруч, на Чкалова, — каже вона.

I ми йдемо разом під руку. Тротуар уже очищений від снігу та льоду. Йти — саме задоволення.

Незабаром ми піднімаємося на другий поверх старенького дореволюційного будинку. Дзвонимо у обшарпані двері.

У коридорі немає запаху свята. Радше навпаки. Пахне нафталіном, а попід