Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
4. Звернутись до українського громадянства поза Одесою з закликом направляти добровольців і жертви або в висше названі місця Одеської Організації допомоги Галичині, або заложити власну організацію і робити все як найгарніше;
5. Вислати негайно до Львова уповноважених для вияснення місць і порядку, куди і як направляти добровольців і жертви.
Поки що подається для відома тих, хто хоче йти на поміч Галичини помимо вказаних пунктів в Києві і Одесі, що треба направлятись через Жмеринку і Волочиськ до Підволочиськ. В першу чергу мають організуватись відповідні прийомні бюра і комітети в Жмеринці, Проскурові і Камянці Подільському. Поспішаймо на поміч!»
Хвилюючу відозву підписали голова Одеського національного союзу д-р Іван Луценко і голова Одеської української національної ради пан Климович.
Уряд УНР надав галицькому уряду, Начальній команді УГА відчутну військову допомогу. Уже 17 листопада до Львова приїхала військова місія під проводом полковника Захаріна і вже згадуваного одеського лікаря і громадського діяча І. Луценка, яка після ознайомлення із галицької дійсністю одразу ж відбила термінові телеграми:
«Одеса. Українська Рада. Висилайте на Підволочиськ і Львів якнайшвидше вояків, хоч би без зброї, залізничників і шоферів»;
«Київ. Український Клуб. Винниченко. Висилайте якнайшвидше вояків на Підволочиськ і Львів»;
«Київ. Михайлівський монастир. Галицька Рада. Висилайте якнайшвидше вояків на Підволочиськ і Львів».
Заклик почули. Одразу ж після підписання попереднього договору між ЗУНР і УНР у грудні 1918 р. Галицька армія отримала 20 тис. гвинтівок, 80 млн патронів, 300 кулеметів, 80 гармат. Невдовзі – 20 літаків для авіазагону в Красному і Стрию.
Однак через півроку січневий акт фактично перестав бути чинним…
На початку лютого Директорія УНР, яку вибили з Києва більшовицькі частини, знову опинилася у Вінниці. Її представники прибули до Бірзули, де їх прийняв французький полковник А. Фрейденберг, начальник штабу військ Антанти в Одесі. Там вони ще раз зажадали, щоб союзники визнали УНР і надали українцям воєнну допомогу. Але під натиском частин Червоної Армії Директорії довелося відступити до Жмеринки, потім до Проскурова, де 11 березня відбулася державна нарада, на якій більшість виступила з пропозицією припинити переговори з командуванням Антанти в Одесі й натомість домовитися з більшовиками. Симон Петлюра, однак, висловився проти[272].
Далі Петлюра взяв на себе ініціативу і, відступаючи з Рівного, опинився у Радзивилові, де з ним, в умовах особливої секретності, зустрівся посланець Ю. Пілсудського майор Заглоба-Мазуркевич. Через кілька днів петлюрівський полковник-емісар В. Курдиновський побував у Варшаві з повноваженнями «підписання угод». А 28 травня 1919 р. він, як делегат УНР, і польський прем’єр І. Падеревський підписали угоду, в якій було зафіксовано прохання Петлюри до Польщі «подати допомогу і підтримку». За це Симон Петлюра брав на себе зобов’язання «укласти з польським урядом договір, що ґрунтувався на таких основних принципах: відмова прав на Східну Галичину, визнання Західної Волині „як невіддільної частини Польщі“, підлеглість УНР Польщі у зовнішньополітичних правах».
9 серпня, і знову ж таки у великій таємниці від уряду ЗУНР, у Варшаву надіслано чергову надзвичайну місію на чолі з П. Пилипчуком. Мова знову йшла про термінову підтримку уряду С. Петлюри з боку Польщі в боротьбі проти більшовиків. Через тиждень на береги Вісли прибула ще одна місія УНР на чолі з А. Левицьким. Але головною умовою підписання спільного польсько-українського договору підтверджувалося зречення урядом Петлюри Галичини і Західної Волині (відтак 4 млн українського населення, родовищ нафти, солі та озокериту, карпатського лісу) на користь Польщі[273].
Таємний діалог із Варшавою галицькі громадські діячі розцінили «грубою національною зрадою». Таким чином, у соборність було вбито клин. Відтак уряд ЗУНР відмовляється від співпраці з проводом УНР[274]. Про це, зокрема, офіційна дипломатична делегація ЗУНР (С. Витвицький, А. Горбачевський, М. Новаківський) заявила 3 грудня 1919 р. посольству УНР у Варшаві і уряду Польщі. При цьому підкреслили, що декларацію від 2 грудня «уважаємо неважною з огляду на безправність у формі і змісті»[275]. Свій гнів щодо ходу польсько-українських переговорів висловили галичани й під час годинної зустрічі із Ю. Пілсудським 15 грудня 1919 р. Зустріч завершилася виваженою фразою господаря Бельведеру: «Недавня польсько-українська війна була такою глибокою, що зараз після неї неможливе повне порозуміння між двома народами. Так необхідного порозуміння можна досягти лише поетапно»[276].
Розкріпачений Отаман і голова Директорії активізує дипломатичний тиск на Варшаву. 21 квітня 1920 р. від його імені підписується політичний договір з Польщею, а через три дні – 24 квітня – ще й воєнна конвенція. Тепер за Польщею визнавалося право майже на все Правобережжя України в межах кордонів 1772 р., за винятком Києва і частини колишньої Подільської губернії. Український народ таким чином позбавлявся своїх історичних територій – Східної Галичини, Західної Волині, відходила у небуття соборність[277].
27 квітня 1920 р. С. Петлюра прийняв маніфест «До українського народу», у якому стверджував факт визнання урядом Польщі УНР, а також осуджував перехід УГА у стан Добровольчої армії і до більшовиків[278]. Але його всерйоз уже не сприймали у Галичині. На той час польсько-українські війська переможно крокували подільськими степами до Києва. Йшов третій день нової війни.
І все ж, незважаючи на короткочасність, січнева злука загалом відповідала життєвим інтересам українського народу, який до цього близько шести віків був пошматований сусідами і, без сумніву, прагнув національно-державного єднання. Однак історичні обставини склалися так, що у той драматичний час так і не вдалося об’єднати змасакрований народ і консолідувати українську націю. Сталінське возз’єднання 1939–1945 років виявилось теж незавершеним, оскільки частина споконвічних українських земель – Холмщина, Підляшшя, міста Перемишль, Ярослав, Ряшів – з волі «батька всіх народів» була «подарована» Польщі.
Згодом, 21 січня 1990 р., на честь свята Злуки Народний рух України провів живий ланцюг єднання, який проліг від Івано-Франківська і Львова до Києва. У той морозяний день на автомагістралі республіки вийшло п’ять мільйонів громадян України – українців, росіян, євреїв, поляків, вірменів, 1991 р. свято Соборності України вже на офіційному рівні вперше відзначалось у Києві, Львові, Тернополі, Івано-Франківську, інших містах. Нині це свято незалежної соборної України. За єднання українських земель активно виступили учасники Євромайданів 2013–2014 рр. у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Донецьку, Запоріжжі, Сімферополі, які прагнули демократизації суспільства та відновлення історичної справедливості.
Галицька армія: жити і вмирати «в чести»
Переможний листопадовий виступ розхолодив більшість його політичних провідників і частину вояків. Тим паче перші бої у Львові не віщували українцям великого кровопролиття. Внаслідок цього повноцінне формування регулярної Галицької армії
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.», після закриття браузера.