Читати книгу - "В сталевих грозах"

Наступного ранку батальйон помарширував назустріч грому канонади аж до села Френуа. Там я дістав наказ облаштувати спостережний пункт. Разом з кількома людьми я підшукав на краю села будиночок, в даху якого наказав пробити дозорний отвір з виглядом на фронт. Житлові покої ми перенесли до підвалу, при прибиранні якого запопали цілий мішок картоплі — вельми доречний додаток до нашого вкрай куцого раціону. Тож Кніґґе тепер щовечора готував мені картоплю в мундирах із сіллю. До того ж Горнік, який разом із польовою вартою утримував уже звільнене село Віллерваль, із поспішно залишених припасів якогось провіантного складу прислав мені в товариський дар велику бляшанку паштетівки та кілька пляшок червоного вина. Я негайно вислав за здобиччю експедицію, споряджену дитячими візочками й подібними засобами пересування, проте, на жаль, вона була змушена повернутися з порожніми руками, бо англійці вже оточили той край села щільними лініями стрільців. Згодом Горнік розповідав мені, що коли знайшли цей склад червоного вина, то в селі, яке вже перебувало під обстрілом, завирувала так розгульна пиятика, що її ледь удалося спинити. Надалі ми в таких випадках просто розстрілювали пляшки та подібний посуд з пістолета.

14 квітня я дістав завдання облаштувати в селі вістовий пункт. Для цього мені віддали в розпорядження піших зв'язкових, велосипедистів, телефони, світлову сигналізацію і наземний телеграф, поштових голубів, та ще й ланцюжок світлових постів. Увечері я підшукав собі відповідний підвал із розбудованою штольнею, а тоді востаннє вирушив на колишнє помешкання на західному краю села. Того дня випало багато роботи, і я повернувся вимучений.

Уночі мені кілька разів здалося, що чую глухі удари й крики Кніґґе, та я був такий сонний, що лише промурмотів: «Хай собі стріляють!» і перевернувся на другий бік, хоча пилюка в кімнаті стояла стовпом, як у крейдяному кар'єрі. Наступного ранку мене розбудив небіж полковника фон Оппена, невисокий Шульц, криком: «Чоловіче, Ви що, не знаєте, що Ваш будинок розбомбили?» Коли я встав і оглянув пошкодження, то виявив, що зверху на даху розірвався важкий снаряд і зруйнував геть усі кімнати разом з оглядовим пунктом. Якби запальник був хоч трохи грубший, нас довелося б «зішкрябувати ложкою і поховати в казанку», згідно з прекрасним фронтовим висловом. Шульц розповів, як його вістовий, побачивши зруйнований будинок, начебто сказав: «Та ж тут іще вчора жив якийсь лейтенант, давайте подивимося, чи від нього щось залишилося». Кніґґе просто нетямився, як так можна міцно спати.

По обіді ми переселилися в новий погріб. Дорогою туди нас мало не забило уламками церковної вежі, яку загін саперів без найменшого вагання висадив у повітря, щоб утруднити обстріл ворожій артилерії. В сусідньому селі навіть забули попередити двох постових, що вели спостереження з вежевого люку. Якимось дивом цих людей вдалося видобути з-під розвалин живими та неушкодженими. Того передполудня в найближчих околицях злетіло на повітря понад десяток церковних веж.

Ми сяк-так облаштувалися в нашому просторому підвалі, позносивши меблі із замку й хижі, — всього, що трапилося в руки. Що не сподобалося, пішло на розпал.

В ці дні над нами розігралася низка запеклих повітряних боїв, які майже завжди закінчувалися поразкою англійців, бо над околицею кружляла бойова ескадрилья «Ріхтгофен». Часто по п'ять-шість літаків поспіль падало сторч на землю або палали, підбиті. Якось ми побачили, як пілот широкою дугою вилетів з машини й чорною цяткою канув униз. Дивитись догори, втім, теж було не зовсім безпечно: одного бійця з четвертої роти смертельно поранило в шию осколком, що прошив його зверху.

18 квітня я навідався на позицію другої роти, розташованої на фронтовій дузі, що огинала село Арльо. Боє розповів, що досі в нього один-єдиний поранений, оскільки педантичний обстріл англійців щоразу дозволяв відійти з обстрілюваних ділянок.

Побажавши йому всього найкращого, я, через постійний обстріл важкими снарядами, чвалом поскакав з села. За триста метрів від Арльо я зупинився і розглядав хмари, здіймані ударами снарядів, які, залежно від того чи розмелювали вони цегельну кладку, чи зметали садову землю, мали або червоне, або чорне забарвлення, з домішками ніжної білості розірваної шрапнелі. Втім, коли кілька груп легких снарядів упали на вузенькі стежечки, що вели з Арльо до Френуа, я відмовився від подальших вражень і поквапився полишити поле, щоби й мене, бува, не «умертвили», як тоді саме прийнято було висловлюватися у Другій роті.

Такі прогулянки, що розтягалися почасти аж до містечка Енін-Лієтар, я робив доволі часто, бо за перші чотирнадцять днів, попри великий особовий склад, не вдалося передати ані єдиного повідомлення.

Починаючи з 20 квітня Френуа обстрілювали корабельними гарматами, чиї снаряди надлітали з пекельним гарчанням. Після кожного удару село огортала велетенська червоно-синя хмара пікрину[26], що розповзалася грибоподібно. Навіть нерозірвані снаряди спричиняли невеличкий землетрус. Одного бійця дев'ятої роти, заскоченого зненацька таким снарядом на замковому подвір'ї, піджбурило аж понад паркові дерева. Падаючи, він переламав собі всі кості.

Якось увечері, з'їжджаючи на велосипеді з пагорба до села, я помітив, як над ним здіймається добре знайома червоно-брунатна хмара. Я зліз із велосипеда й став у полі, щоб у спокої дочекатися закінчення обстрілу. Приблизно через три секунди після кожного удару я чув несамовитий гук, до якого долучалися багатоголосий свист і щебетання, так ніби наближалася щільна пташина зграя. А тоді сипалися сотні осколків, збиваючи куряву довкола на сухій ріллі. Ця забава повторилася ще кілька разів, і щоразу я з напівмучівним-напівнетерплячим відчуттям чекав, доки відносно повільно налетять ці осколки.

Пополудні село постійно лежало під вогнем найрізноманітнішого калібру. Попри небезпеку, мені важко було відірватися від дахового вікна мого будиночка, бо то було прецікаве видовище — дивитись, як окремі підрозділи й зв'язкові квапляться тереном, весь час притьмом кидаючись на землю, а зліва й справа від них вихором злітає земля. Зазираючи отак долі в карти, легко забуваєш про власну безпеку.

Коли по закінченні одного з таких випробувань вогнем — а це були таки справжні випробування — я повертався в село, завалило ще один підвал. Із тліючого приміщення вдалося видобути лише три тіла. Біля входу в пошматованому однострої лежав на животі загиблий; голову відірвало, а крові натекла ціла калюжа. Коли санітар перевернув його, щоб забрати цінні речі, я, наче в лихому сні, побачив, що з обрубка руки стирчить великий