Читати книгу - "Мальви. Орда"

І тут згадалася Ісламові красуня–циганка, яку він мав покликати тоді, коли почне вирішувати сам свою долю. Покликати, щоб побажала щастя. Тепер настав той час. Нині в літньому ханському палаці єгипетська чарівниця ощасливить його.

— Селіме! — збуджено вигукнув Іслам, і синьоокий сеймен вихором прискочив до калги. — Ти не хочеш завітати до своїх в Салачику?

Юнак звісив голову, не відповів. Нахмурився Іслам. Це вперше Селім не виявляє бажання виконати наказ.

— Ти в мене батько і родина, — сказав Селім. — А більше нікого я не знаю.

— Справжній капи–кулу! — Іслам вдоволено плеснув Селіма по широкому плечі. — То слухай, що я тобі наказую: скачи до Салачика і знайди мені ту циганку–красуню, в якої очі світяться вогнем, а стан гнучкіший від лози… — Калга–султан раптом замовк, він помітив струнку дівочу постать у червоному сарафані, що вийшла з–за гори на стежку. — Постій, може, це вона. Добрі джини самі ведуть до мене віщунів мого щастя, їдь їй назустріч і привези сюди! Тільки негайно!

Сефер Ґазі поблажливо всміхнувся.

За хвилину Селім повернувся, тримаючи в сідлі на смерть перелякану дівчину.

Це не була циганка. Зовсім юна красуня, ще дитина, дивилася на Іслама великими синіми очима, страх спливав з її обличчя, вона прикипала поглядом до лицаря в блакитному кафтані, наче впізнавала його; в Іслама дивно, по–юнацьки, стиснулося серце — він ще не зустрічав такої свіжої краси, і вмить забув про єгипетську чарівницю, з якою тільки що бажав провести ніч.

— Хто ти така, дівчино? — тихо мовив Іслам, під’їжджаючи ближче. — Не бійся, зла тобі ніхто не заподіє. Хто ти і звідки йдеш?

— Я — Мальва з Мангушу. Мама послала до Салачика за…

— То й видно, що ти не циганка: очі в тебе блакитні, як у мого Селіма, і сказав би я — брат із сестрою зустрілися, якби не твоє чорне, мов гебан, волосся. Скільки років тобі?

— Дванадцятий…

— Гарна ти, — блиснули очі в Іслам–Ґірея.

Від цього погляду облило Мальву спекою, і їй стало так гаряче, як тоді, уві сні, коли вода чарівника обмивала її тіло. Мов заворожена, вона сповзла із Селімового коня і підступила до Іслама.

— Ти знаєш, хто я, дівчино?

— Знаю… Ти — хан.

Широко відкрилися в Сефера Ґазі очі, рвучко нагнувся Іслам–Ґірей, підхопив рукою дівчину за стан і поцілував її в щоку.

— Устами дитини глаголе правда, — сказав аталик. — Не гайся, Ісламе, тримати ворожбу платою. Бо сказано: до казана розуму потрібен ще й черпак щастя.

— О, плата буде тобі, дівчино, велика, якщо ти захочеш її колись узяти. — Іслам підвів обидві руки до неба. — Свідком Аллах, якщо я стану ханом, то ти будеш третьою, але першою дружиною Іслам–Ґірея. Я знайду тебе в Мангуші, Селіме, відвези її до самого села.

Цієї миті почувся густий стукіт копит в ущелині. З Бахчисарая мчали чотири вершники, і серед них упізнав Іслам нурредина Крим–Ґірея.

Юний ханич зупинив коня, крикнув:

— Мухаммед ще вчора відіслав послання до Стамбула!

— Прокляття!

Заскреготали вудила по кінських зубах, здибився рисак на задні ноги, закричав Іслам:

— До Ашлама–сарая! — І перший рвонув галопом по вузькій стежці ущелини.

У Золотому Розі щодня розвантажувалися галери. З Європи і Африки привозили дівчат–полонянок для розпусного султана, купці з різних країн постачали гарем парчею, шовками, кисеєю[121], набивали золотом табівки і верталися додому, задоволені щедрістю падишаха.

Ібрагім сьомий день пиячив на радощах: черкеска Турґана народила йому сина Магомета.

З–під Азова верталися розбиті полки.

Великий візир Аззем–паша чекав султанського гніву: Азов вистояв. Він сам не міг збагнути, як могла втриматися невелика фортеця перед такою незліченною турецько–татарською силою.

Захмелений султан не викликав візира, він почувався в безпеці: потроїв охорону палацу, тисячі найманих шпигунів розіслав по столиці, Азов же десь надто далеко.

Аззем–паша сам попросився до султана на прийом. Адже війну програно, треба вирішити, що діяти далі — воювати чи миритися.

Ібрагім блаженно посміхався, він поманив до себе пальцем візира і показав йому списаний якимись чудернацькими кривими лініями пергамент.

— Дивися сюди, безголовий візире, — тицяв султан пальцем у малюнок. — Яке це щастя, що великий Аллах послав вам мудрого падишаха. Ви рік стояли під Азовом, і ні одна бараняча голова не могла додуматися, з якого боку його брати. Дивись добре: це карта Прикаспію і Приазов’я. Бачиш — Каспійське море. Сюди увійде наш флот і піде Волгою вгору аж до того місця, де Дон впирається у Волгу, наче ти ось ліктем об поруччя крісла. Там перекопаємо широкий рів, через той рів флот вийде на Дон і попливе вниз. З тилу, несподівано, вдаримо на Азов, і з нього залишиться купа попелу. А тебе призначу адміралом. Та це ще половина діла. Велику битву розпочнемо тут, у Туреччині. Я виріжу… — Ібрагім оскалив зуби, — виріжу, виріжу всіх християн…

Султан п’яно зареготав і хльоснув пергаментом по лиці великого візира.

«О Аллах! — шепотів сам до себе Аззем–паша і виривав жмутами волосся з бороди, повертаючись із султанського прийому. — Я не хочу, я не можу більше жити! — Проходячи кімнату катів, він шукав очима капиджіїв, і якби вони були, просив би, щоб йому стяли голову. — Я не хочу жити. Божевільний султан, божевільний уряд, і я, розумний блазень, виконую волю безумних злочинців!»

Зігнутий, пониклий, заходив великий візир у двері паша–каписи[122]. Біля входу на нього чекали зігнуті в пояс татарські посли. Вони просили благословити Іслам–Ґірея на кримський престол. Візир довго придивлявся до облич посланців і сказав їм таке, що вони знизали плечима, не знаючи, чи при своєму розумі султанський достойник.

— До кизляр–аґи Замбула йдіть. Так, так. Він відає справами Криму, а я ж Азовом. — І пішов, дивно посміюючись.

Замбул насправді вже встиг прийняти послів від Мухаммед–Ґірея. Скарбниця кизляр–аґи поповнилася ще одним мішком золота, і тепер він чекав лише, коли прокинеться п’яний султан.

Вранці Ібрагім довго не міг уторопати, чого хоче від нього Замбул. Стоїть на колінах і клянчить про якийсь Крим. Крим? Ну, то що? Помер хан? Помер один, другого призначимо.

Ібрагімові хотілося пити. Це ж так добре — випити і знову впасти в рожевий хаос марень, а потім до самого