Читати книгу - "Бляшаний барабан"

нестримано й жалісно, як на вчительку народної школи, плакати, тоді як вся ота ватага в мене за спиною злякано принишкла, і декотрі хлопці вже поховалися під партами, а декотрі просто сиділи й вицокували зубами. Дехто навіть переповзав з парти на парту, посуваючись ближче до матерів. А ті, збагнувши, якої шкоди завдано, заходилися шукати винного й уже хотіли були накинутися на мою матусю, і таки, либонь, і накинулися б, якби я, прихопивши барабана, не вислизнув із-за парти.

Прошмигнувши повз підсліпувату Шполєнгауерку, я дістався до матусі, якій загрожували оті фурії, схопив її за руку й потяг із 1-А класу, де тепер гуляли протяги. Лункі коридори. Кам'яні сходи для дітей-велетів. Хлібні крихти у гранітних чашах з водограйчиками. У відчиненій спортивній залі під турніком тремтіли хлопчики. Матуся все ще тримала в руці цидулку з розкладом уроків. Перед порталом школи Песталоцці я забрав у неї ту цидулку й зробив із розкладу уроків паперову кульку, позбавлену будь-якого сенсу.

Але фотографові, який між колонами порталу підстерігав першокласників з матерями та фунтиками, Оскар дозволив зняти себе з подарунком, який не згубився в усьому тому гармидері. Визирнуло сонце, над головою в нас гули класні кімнати. Фотограф поставив Оскара перед імітованою шкільною дошкою, на якій було написано: «Мій перший день у школі».

Распутін і абетка

Розповідаючи своєму товаришеві Клепу й санітарові Бруно, що слухав мене краєм вуха, про перше знайомство Оскара з розкладом уроків, я щойно сказав: та шкільна дошка слугувала фотографові традиційним тлом, на якому він знімав у форматі поштової листівки шестирічних хлопчиків з ранцями та фунтиками, і на ній було написано: «Мій перший день у школі».

Певна річ, це коротеньке речення могли прочитати лише матері, що стояли позад фотографа й мали ще схвильованіший вигляд, ніж їхні діти. А хлопчики, що ставали біля дошки з отим написом, могли хіба тільки за рік — або на Великдень, коли до першого класу прийдуть нові першачки, або на своїх фотокартках — прочитати напис і пригадати, що ті гарненькі, як намальовані, знімки було зроблено з нагоди їхнього першого дня у школі.

Зютерлінський рукописний шрифт із підступними гостряками й незграбними, штучними заокругленнями повз шкільною дошкою, утворюючи той крейдяний напис, що позначав початок нового життєвого відтинку. Насправді шрифт Зютерліна придатний переважно для того, щоб робити ним всілякі помітки, короткі зауваги, виводити гасла дня. Є й окремі папери, яких сам я, щопрада, не читав, однак можу уявити на них лише зютерлінський шрифт. Я маю на увазі посвідки про віспощеплення, спортивні грамоти, а також написані від руки смертні вироки. Уже того дня, коли я збагнув суть цього шрифту, хоча читати ще й не вмів, ота подвійна петля зютерлінського М, яким починався напис на імітованій шкільній дошці, підступно тхнучи прядивом, нагадала мені ешафот. І все ж я залюбки, літера за літерою прочитав би, якби вмів, той напис, щоб не тільки невиразно здогадуватись, що він означає. Нехай ніхто не думає, нібито свою першу зустріч із фройляйн Шполєнгауер, коли я трощив співом шибки й бунтівливо бив у барабан на знак протесту, я провів, відчуваючи власну перевагу, бо вже, мовляв, опанував абетку. О ні, я надто добре розумів, що збагнути суть зютерлінського шрифту — це ще не все, що мені бракує елементарних шкільних знань. На жаль, Оскарові не сподобався метод, яким така собі фройляйн Шполєнгауер спробувала ці знання йому прищеплювати.

Отож, виходячи зі школи Песталоцці, я в жодному разі не сказав собі: «Мій перший день у школі стане й останнім». Або: «К бісу школу, тепер — додому!» Де там! Ще тієї самої хвилини, коли фотограф увічнював мій образ, я подумав: «Ось стоїш ти перед шкільною дошкою, стоїш, мабуть, під дуже важливим, може, навіть доленосним написом. Щоправда, ти можеш судити про нього лише з малюнка шрифту й навіть перелічити асоціації, які він викликає — приміром, «одиночне ув'язнення», «арешт як застережний захід», «судовий нагляд» чи «перевішати всіх на одній мотузці», — але розкумекати сам напис ти не годен. І оце ти, ти зі своїм невіглаством, що волає до ледь захмареного неба, ще надумав повік уже не переступати поріг цієї школи з її розкладом уроків?! А де ж, Оскаре, де ти збираєшся вивчати великі й малі літери абетки?»

Висновку про те, що є літери великі й малі, я, кому, власне, вистачило б і малих, дійшов на підставі факту, якого не можна ні не помічати, ні заперечувати: на світі є великі люди, що називають самі себе «дорослими». Право на існування великих і малих літер ми невтомно підтверджуємо наявністю великого й малого катехізису, великої й малої таблиці множення, а коли йдеться про якийсь державний візит, то, залежно від кількості виряджених дипломатів та запрошених достойників, говоримо про великий чи малий прийом.

Протягом наступних кількох місяців ні Мацерат, ні матуся про мою освіту не думали. Однієї спроби віддати мене до школи, спроби такої обтяжливої й ганебної для матусі, обом було достатньо. Тепер вони нагадували мені дядька Яна Бронського, коли, поглядаючи на мене згори вниз та зітхаючи, починали ворушити давні історії, як, скажімо, отой випадок на мій третій день народження. «А непричинена ляда?! Це ж бо ти її не причинив, хіба не так? Ти був на кухні, а перед тим — у підвалі, хіба не так? Це ж бо ти спускався до підвалу по бляшанку з фруктами на десерт, хіба не так? А ляду за собою покинув навстіж, хіба не так?!»

Усе, в чому матуся докоряла Мацератові, було й так, і воднораз, як ми знаємо, не так. Одначе провина лежала на ньому, і часом він навіть плакав, бо серце в нього було не камінь. Потім матусі й дядькові Яну доводилося втішати Мацерата, а мене, Оскара, вони називали хрестом, що його, мовляв, треба нести, долею, в якій, мабуть, уже нічого не зміниш, випробуванням, про яке не знаєш, за що воно послано.

Отож від цих побитих долею хрестоносців, що зазнали таких тяжких випробувань, допомоги було годі й сподіватися. Тітка Гедвіґ Бронська, яка частенько заходила по мене, щоб у Штефенпарку я погрався в пісочниці з її дворічною Маґдою, в учительки мені теж не годилася: вона була хоч і добросерда, але дурна, як пень. Так само довелося викинути з голови й Інґу, сестружалібницю доктора Голаца, хоч та й не була ні дурна, як пень, ні добросерда. Річ у тім, що Інґа