Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

І слава богу, подумав Даніель, цілуючи їй кінчики пальців.

— Б'юся об заклад, — сказав він, — що ви не написали своїй матері.

— Справді, — відказала вона, — з мене погана дочка. — Вона позіхнула й додала: — Напишу їй перед тим, як укластися в ліжко.

— Ні-ні, — жваво заперечив Даніель, — зараз же лягайте. Я сам напишу їй декілька слів.

— О Даніелю, — збентежено й захоплено вигукнула Марсель, — лист від зятя, вона буде так пишатися ним!

Вона, заточуючись, піднялася на ґанок, і Даніель знову сів у фотель. Він позіхнув, час помалу спливав, він завважив, що прислухається до гри на піяніно. Даніель зиркнув на свого годинника: було двадцять п'ять хвилин на четверту. Марсель спуститься о шостій годині, аби погуляти перед аперитивом. В мене дві з половиною години, з побоюванням сказав він собі. Отак воно: колись самотність була для нього мов повітря, він користувався нею, не помічаючи цього. Тепер вона перепадала йому невеличкими гарячковими уривками, і він уже не знав, що з нею робити. Та найбільш разюче те, що, схоже, я нудьгую набагато менше, коли поруч Марсель. Ти хотів цього, сказав він собі, ти цього хотів! На дні шклянки залишалося ще трохи вина, він допив його. Того червневого вечора, коли він вирішив одружитися з нею, його душила тривога, йому здавалося, ніби він занурюється в якесь жахіття. І все задля того, аби прийти сюди, до цього лозового крісла, присмаку трохи кислого вина у роті, до цієї оголеної спини. Так само буде й на війні. Жах завжди буде завтра. Я одружений, я солдат, скрізь тільки я. Навіть не я: низка коротких ексцентричних перегонів, дрібні доцентрові порухи, а центру немає. І все ж таки центр є. Центр — це я, Я, і жах у центрі. Він підняв голову, муха дзижчала у нього перед очима, він нагнав її. Ще одна втеча. Невеличкий порух рукою, майже ніщо, й уже він утікав од себе самого; що для мене ця муха? Бути з каменю, непорушним, позбавленим чуття, ні поруху, ні шереху, бути сліпим і глухим, мухи, щіпавки, крапчасті сонечка будуть бігати туди-сюди по моєму тілу, люта статуя з білими очима, яка не має ні планів, ні клопотів; може, тоді мені поталанить збігтися із самим собою. Не для того, щоб прийняти себе, ні, боже, збав: для того, щоб стати чистим предметом своєї ненависти. Настав розрив, чотири ноти полонезу, блискавиця цієї спини, свербіння у великому пальці, потім він знову зібрав себе. Бути тим, чим я є, бути педерастом, нікчемою, боягузом, врешті бути покидьком, якому не щастить навіть існувати як слід. Він стулив коліна, поклав долоні на стегна, йому хотілося сміятися: ото, мабуть, добропорядний вигляд у мене, і стенув плечима: йолоп! Більше не перейматися тим, який вигляд у мене, не дивитися більше на себе, бо саме тоді, коли я дивлюся на себе, я роздвоююся. Бути. В темряві, наосліп. Бути педерастом, як дуб є дубом. Погаснути. Погасити внутрішній погляд. Він подумав: «Погасити». Слово пролунало, мов грім, і луною покотилося величезними порожніми залами. Вигнати слова, вони плодяться, мов руді миші, кожне призначає йому побачення в кінці його самого… Настав ще один розрив. Даніель відчув себе сонним, знудженим чолов'ягою, в якого попереду дві години вільного часу, й він розважається, як може. Бути таким, яким вони мене бачать, яким бачить мене Матьє, — і Ральф у своїй мерзенній довбешці; прогнати слова, мов комарів; він почав подумки рахувати, один, два, — і йому спало на думку: розвага курортника. Та він рахував швидше, стулив звена ланцюга, і слова вже не приходили. П'ять, шість, сім, вісім, морські глибини, образ був там, зачаєний, гидотний, звичний для цих глибин, морський павук, він розквітав, двадцять два, двадцять три, Даніель помітив, що затамував подих, він видихнув, двадцять сім, двадцять вісім, а той знай копав собі, там, на поверхні; образ: це була зяюча рана, скорботний рот, вона спливала кров'ю, це я, я — дві розтулені губи, і кров, яка клекотить поміж ними, тридцять три, образ був звичний, і все ж таки він відчував його вперше. Образи теж прогнати; його пійняв легкий і чудернацький і легкий страх. Сповзати, упокоритися сповзанню, як ото буває, коли хочеш заснути. Ось зараз я засну! Він здригнувся, виплив на поверхню. Яка тиша зовні; ця давка, напівмертва тиша, яку він марно шукав у собі, вона була тут, зовні, наводила страх. Розсіяне сонце укрило землю блідими рухомими кругами, дохла собака, цей гомін річки у верховіттях дерев, гола спина, така близька, така далека, він відчув себе таким жахливо чужим, що дозволив собі знову рушити, поплив назад, тепер він дивився на сад знизу, мов плавець, який зводить голову й бачить небо крізь товщу води. Без гомону, без голосу, що за тиша довкруг нього, зверху, зверху, й він сам, невеличкий балакучий отвір посеред цієї тиші. Один, два, три, нагнати слово, яке перетинає садову тишу, яке поєднується і збігається в мені, треба вирівняти подих. Поволі, глибоко, нехай кожна повітряна колона, мов кнопку, притисне слова, які намагаються побачити світ. Бути як дерево, як гола спина, як мерехтливі ямки у рожевій землі. Заплющити очі: погляд сягає надто далеко, поза миттєвість, поза мене, він уже там, на листі дерев, на отій спині; зацькований, вкрадливий, біжучий, він завжди наприкінці самого себе, обмацує на відстані. Та він не насмілився опустити повіки: вряди-годи Еміль, напевне, зиркав на нього знизу, а в нього був вигляд старого добродія, який дрімає собі по обіді; зосередитися на предметі, хутчій, дати поживу поглядові, скувати його, нагодувати й ковзнути всередину самого себе, звільненого від очей у моїй задушливій ночі; він втупився у клумбу праворуч од себе, великий закляклий зелений порух: хвиля, що зупинилася тієї миті, коли вона розсипається, погляд-блукалець, який перебігає з листка на листок і розчиняється в цьому рослинному безладі. Один (вдихаю), два (видихаю), три (вдихаю), чотири (видихаю). Обертаючись, він спустився, мимохідь його охопило бажання сміятися, я корчу з себе дервіша, якщо тільки не проковтну язика, та язик уже над ним, він занурювався, зустрічаючи роздерті на клапті слова: Страх, виклик, який піднімався на поверхню. Виклик ясному небу, він думав про нього без образу, без слів, воно мусить відчинитись, як отвір ринви. Під голубінню гіркий протест, даремне благання, Eli, Eli, lamma sabacthani,