Читати книгу - "Колекціонер"

Унизу він дозволив мені подивитись, як заварює чай (у зовнішньому підвалі), сказав щось безглузде й насмішив мене — чи викликав бажання сміятися.

Жахливо.

Я раптом починаю розуміти, що теж божеволію, що він розумний — але на дуже лихий, лихий лад. Звичайно, йому все одно, що я про нього кажу. Не заперечує, що я побила тих нещасних порцелянових качок. Адже раптом я тут у нього (це божевілля, він же мене викрав) сміюся, наливаю йому чай, наче найкраща подруга.

Я його вилаяла. Я — дочка своєї матері. Стерва.

Такі от справи, Мінні. Якби ти раптом з’явилася тут і ми могли поговорити в темряві. Коли б я тільки могла з ким-небудь хоч кілька хвилин поговорити. З кимось, кого люблю. Пишу, і в мене все здається яскравішим, набагато яскравішим, ніж насправді.

Зараз знову заплачу.

Це така несправедливість.

17 жовтня

Я жахливо змінилася — ненавиджу ці зміни.

Я занадто багато сприймаю як належне, погоджуюся. Почати з того, я вирішила, що маю примусити себе поводитися тверезо, не дати його ненормальності контролювати ситуацію. Але він, мабуть, це спланував. Я в нього починаю поводитися саме так, як хоче він.

Це не фантастична ситуація — це фантастичний варіант фантастичної ситуації. Тобто зараз я в його руках, але він не збирається робити того, що хто завгодно б від нього очікував. Тож він викликає в мене якусь таку фальшиву вдячність. Мені так самотньо. Він, напевно, це розуміє. Він може примусити мене узалежнитися від нього.

Я на краю, я і близько не така спокійна, як здається (коли я перечитала те, що написала).

Просто тут стільки часу, який треба пережити. Нескінченний, нескінченний, нескінченний час.

Те, що я пишу, — неприродне. Я наче двоє людей, які намагаються підтримати розмову.

Це — повна протилежність малюванню. Лінію проводиш — і одразу розумієш, вдалася вона чи ні. А коли пишеш, рядок видається правдивим — а потім перечитуєш…

Учора ввечері він хотів сфотографувати мене. Я дала йому зробити кілька знімків. Сподіваюся, може, десь він злегковажить і хтось побачить, що в нього лежить фотографія зі мною. Але, гадаю, він живе сам-один. Напевне. Мабуть, він усю минулу ніч проявляв і друкував фотографії (не віддасть же він їх у майстерню!). Багато освітленої спалахом мене на глянцевому папері. Спалах мені не сподобався. Від нього болять очі.

Сьогодні не було нічого особливого, хіба що ми дійшли своєрідної згоди про те, щоб я мала змогу рухатись. Але денне світло — ще ні. Зате ходити я можу в зовнішньому підвалі. Я почувалася похмуро, то так і поводилася. Попросила його піти після обіду і після вечері — обидва рази пішов. Він робить усе, що йому кажу.

Купив мені програвач, і платівки, і силу всього, що я йому написала. Він хоче купувати щось для мене. Я можу просити чого завгодно. Крім свободи.

Подарував мені дорогий швейцарський годинник. Я сказала, що користуватимусь ним, поки я тут, а потім поверну. Я поскаржилася, що більше не витримаю цей килим кольору оранжади, і він накупив мені індійських і турецьких килимів. Три індійські мати і дуже гарний турецький — у фіолетовому, рожевувато-помаранчевому і кольорі сепії з білими торочками (він пояснив, що «в них» був тільки цей, тож це не досягнення його смаку).

Від такого ця камера стала більш придатною для життя. Підлога дуже м’яка і пружна. Я побила всі некрасиві попільнички та глеки. Негарні прикраси не мають права на існування.

Я настільки вища від нього. Розумію, що це звучить зло і зарозуміло. Але так воно є. Це все — освіта, той самий «Ледімонт» із Боадісією тощо, і знов-таки noblesse oblige. У мене таке відчуття, що я маю йому показати, як живе і поводиться пристойна людина.

Він — потворність. Але ж людську потворність не розіб’єш, як глечик.

Три ночі тому все було так дивно. Мене так тривожило життя в цьому склепі. Я настільки почувалася повністю в чужій владі. І раптом усе це виглядає радше такою великою пригодою, чимось таким, про що я колись, незабаром, буду всім розповідати. Якісь такі шахи зі смертю, в які я несподівано виграла життя. Відчуття таке, що в мене був жахливий ризик, а тепер уже все буде добре. Навіть що він мене відпустить.

Божевілля.

Я маю дати йому якесь ім’я. Називатиму його Калібан.

П’єро.[10]

Я цілий день провела з П’єро, прочитала все про нього, надивилася на всі його картини в книжці, прожила їх. Як же я можу стати гарною художницею, так погано знаючи геометрію та математику? Хай Калібан купує мені книжки. Займуся геометрією. Розвію сумніви щодо сучасного мистецтва. Я уявила собі, як П’єро стоїть перед картиною Джексона Поллока, ні, навіть перед роботою Пікассо чи Матисса. Його очі. Просто уявляю собі його очі.

Те, що П’єро може сказати лише зображенням руки. Складкою рукава. Я про це знала, нам розповідали, розповідали, і я переповідала. Але сьогодні я дійсно це відчула. Я відчула, що весь наш час — обман, шарлатанство. Те, як люди говорять весь час про ташизм, кубізм і всілякі інші «ізми», кидаються довгими словами — великими брудними згустками слів і виразів. Просто щоб приховати той факт, що людина або вміє малювати, або не вміє.

Я хочу малювати, як Берта Моризо,[11] маю на увазі не кольорову гаму, форми чи ще щось матеріальне, а її світло і простоту. Я не хочу бути «розумною», «великою» чи «видатною» чи стати об’єктом отого незграбного маскулінного аналізу. Хочу малювати сонце на дитячих обличчях, квіти в живоплоті чи вулиці після квітневого дощу.

Сутності. Не самі речі.

Те, як світло грає на найменших дрібницях.

Чи я впадаю в сентиментальність?

Пригніченість.

Я така далека від усього. Від нормальності. Від світла. Від того, чим хочу бути.

18 жовтня

Дж. П.: «Малювати треба всім своїм єством. Спочатку вчишся цього. А решта — як пощастить».

Хороший вихід: треба бути тверезою.

Цього ранку я намалювала цілу серію шкіців тарілки з фруктами. Оскільки Калібан хоче давати, то мені не важливо, скільки витрачати паперу. Я зробила з них «виставку» і попросила його вибрати найкращий. Звичайно, він вибрав ті, які найбільше нагадували ту нещасну тарілку з фруктами. Я спробувала йому пояснити. Вихвалялася одним зі шкіців (який мені найдужче сподобався). Він мене роздратував, це нічого для нього не