Читати книгу - "Москва Ординська. Книга друга"

от що пише з цього приводу Л. М. Гумільов: «…Дмитрий послал в Орду своего сына, княжича Василия, и тому удалось сохранить великое княжение за Москвой. Правда, Тохтамыш оставил Василия Дмитриевича в Орде в качестве заложника, но уже в 1385 г. ему удалось бежатьв Молдавию, откуда он попал в Литву, где был пленен Витовтом. Витовт поставил условием освобождения княжича женитьбу на Софье Витовтовне, и наследник московского престола вынужден был согласиться… В 1390 г. великий князь московский Василий I, выполняя данное в плену обещание, женился на дочери Витовта Софье…» [101, с. 180, 188].

Отаку нісенітницю верзе російська історична наука про свого вигаданого князя Василя Дмитровича, повністю ігноруючи закони Золотої Орди, складовою частиною якої був Московський улус. Тут суцільні винятки із законів держави:

— так званий Дмитрій Донський відмовився їхати до хана Тохтамиша, хоча той прислав посла Карачу та перебував «во гневе»;

— не виконавши наказу хана, так званий Дмитрій Донський, уже без ярлика Тохтамиша, продовжував займати московський князівський стіл;

— син так званого Дмитрія Донського втік від хана Тохтамиша і без його дозволу пробрався до Молдавії, отримуючи на всіх «ямах» їжу, коней та притулок. А це близько тисячі кілометрів;

— цей же чоловік, який втік від хана, перебуваючи в аманатах (заручниках), став Великим Московським князем і так далі.

Можна наводити десятки порушень, які дозволили собі так звані московські князі перед Великим ханом. Надто вже хотілося величі московитам після вигаданої Куликовської битви.

Та повернімося до викладу історичних подій тогодення.

Що ж робив Тохтамиш після знищення так званого Дмитрія Донського у 1392 році?

Хан Тохтамиш не спалював Москву в 1392 році (за московськими джерелами у 1382 році). У цьому не було необхідності. Пам’ятаємо: «Тохтамыш получил от татарских феодалов прозвание “великий”. Так татары не именовали ни Узбека, ни Менгу–Тимура, ни даже самого Батыя». Раніше аналізувалися його вчинки протягом 1380–1392 років. Вони були розумні, виважені та йшли на користь державі. Тобто, дії Тохтамиша, дійсно належали великому правителю.

І в 1392 році Тохтамиш вчинив завбачливо і мудро.

Прийшовши до Золотої Орди з–за Волги, він не мав особистого улусу. Хоча вся держава належала йому. Та в Золотій Орді діяли чіткі закони землеволодіння. Уся земля належала окремим родам Чингісидів. Отже, не порушуючи Ясу Чингісхана, Тохтамиш не мав права відбирати землю від котрогось хана. Це можна було зробити тільки через тяжкі провини улусного хана та його роду. Саме до таких провин належала зрада.

Після зради Тохтамиша так званим Дмитрієм Донським на річці Кундурчі, хан, згідно з Ясою, знищив Дмитрія (Сарихозю) та його підлеглих темників.

І, згідно з Ясою Чингісхана, Московський улус перейшов до особистої власності хана Тохтамиша та його роду.

Саме тому хан у 1392 році тимчасово переніс столицю Золотої Орди до Москви, переселив до неї частину своїх родів: ширинів, аргинів, баринів та кіпчаків, аби мати надійний прихисток у майбутньому, та став карбувати свої монети у Москві.

Це було вчинено ще й із стратегічної точки зору: щоби монетний двір та скарбницю держави віднести подалі від ворога — Тамерлана. Тохтамиш тому й був великим для свого роду, що не дав його знищити і розсіяти після поразки 1395 року. Він добре розумів, що «поранений звір» значно небезпечніший. А Тамерлан після 1391 року саме таким і був.

Пам’ятаємо: під час битви на річці Кундучі хана Тохтамиша зрадив не один московський князь, а кілька.

Поведінка хана Тохтамиша у 1392–1394 роках прояснює нам і це питання. Тільки треба розуміти, що коли Московська історія веде мову про вигаданого Василя Дмитровича — мова йде про хана Тохтамиша. Ми уже довели цю незаперечну істину — тож нема потреби постійно це підкреслювати.

Згадаймо ще раз слова історика Ібн–Арабшаха про битву на річці Кундурчі:

«В то самое время, когда войско его уже было разбито и звенья рати его разошлись, вдруг подъехал человек по имени

Сайид–Берке, которому Тимур (находясь) в крайней беде, сказал: “О мой почтенный Сейид, мое войско разбито!” Но Сейид ответил ему: “Не бойся!” Потом Сейид слез с коня своего, остановился, схватил горсть хрящу (опять) сел на своего серого коня, пустил ее в лицо неприятелю — губителю и крикнул (громким) гласом своим: “Ягы кочды!” (враг побежал). Следуя этому храброму шейху, Тимур закричал то же (самое). Был у него зычный голос, точно как у (человека), созывающего верблюдов, сильно жаждущих (и кричащего): “Джаут! Джаут!” И вернулось войско его (Тимура), как возвращаются коровы к своим телятам, и (снова) принялись за бой с своими противниками и супостатами». [14, с. 154–155].

Як бачимо, все йшло до поразки війська Тимура (Тамерлана), але справу врятував «Сейид–Берке» — містична особа, бо історична наука такої особи не знає. Але та наука знає хана Золотої Орди на ім’я Берке. А слово «сейид» у арабів означає — «предводитель плем(енного) союза или племени» [2, т. 23, с. 173].

І саме хан Золотої Орди Берке був «предводителем племенного союза» свого родового улусу. Вищої особи за посадою в його роді не було. Маемо алегорично–містичний опис подій спасіння Тимура та рештків його війська у битві на річці Кундурчі 1391 року.

Арабський історик Ібн–Арабшах не міг написати відкритим текстом про зраду хана Тохтамиша давніми родами хана Берке. Золота Орда з арабським Сходом завжди підтримувала дружні стосунки. Ось чому в праці Ібн–Арабшаха з’явився цей містично–алегоричний образ «Сейида» Берке, як натяк на рятівника.

Навіщо ми повернулися до цього історичного епізоду?

Причина надзвичайно проста: він пояснює всі подальші вчинки Тохтамиша. Хан практично винищив увесь рід хана Берке — московських князів. Про це говорилось вище. Але, як пам’ятаємо, мати хана Берке — Султан–хатум — народила від свого чоловіка Джучі–хана ще двох синів: Беркечара і Буре (Мухаммеда). Ось свідчення зі «Сборника материалов относящихся к истории Золотой Орды. Извлечения из персидских сочинений собранных В. Г. Тизенгаузеном»:

«Из других жен Джучи — далее упоминаются… 3) Султан–хатун, из племени имен (?), мать Берке, Беркечара и Буре» [16, с. 40].

Тож нема сумніву, що саме деякі нащадки цих трьох ханів зрадили Тохтамиша у битві з Тимуром на р. Кундурчі. Всі вони належали до одного роду мангитів, як і знаменитий темник Едігей, який привів військо Тамерлана. Треба знати, що кожен великий тюркський (казахський) рід складався із кількох підродів і часто мав споріднені роди.

Рашид–ад–дін у своїй праці «Сборник летописей» згадує рід мангитів такими словами:

«Имя старшего из девяти сыновей Тумбинэ–хана было Джаксу. От его