Читати книгу - "Вбити пересмішника"

— Тихо, тихо,— заспокоював Атикус,— гадаю, цим вона хотіла тобі сказати, що тепер усе гаразд, Джемі, все гаразд. Розумієш, вона була справжня леді.

— Леді? — Джемі підвів голову. Обличчя у нього розпашілося.— Після всього, що вона про тебе казала, ти називаєш її леді?

— Так. Вона мала власні погляди на життя, дуже відмінні від моїх, можливо... Сину, я говорив тобі, що якби ти не втратив голови, я б усе одно послав тебе до неї читати. Я хотів, щоб ти побачив в ній дещо,— хотів, щоб ти побачив справжню мужність, зрозумів, що мужність — це не чоловік зі зброєю в руках. Мужність — це коли знаєш, що програв свою справу, ще не розпочавши, але все одно берешся до неї. Перемагаєш тут нечасто, проте іноді перемагаєш. Місіс Дьюбоз перемогла, перемогла цілковито. Згідно з її поглядами, вона померла нікому нічим не зобов’язана. Вона — наймужніша жінка з усіх, кого я знаю.

Джемі підняв з підлоги коробку і кинув її у камін. Потім підібрав камелію, і я коли йшла спати, побачила, що він перебирає пальцями її широкі пелюстки. Атикус читав газету.

Частина друга

1

Джемі виповнилося дванадцять. З ним ставало дедалі важче ладнати, він частіше дратувався, гумор у нього мінявся щогодини. Апетит він мав несамовитий, а ще так часто кричав, щоб я до нього не чіплялася, що я спитала в Атикуса, чи не завелися у нього глисти. Атикус відповів: ні, Джемі просто росте, а я мушу бути терпляча і якомога менше йому надокучати.

Отака зміна з Джемі відбулася за якісь два-три тижні. Ще як місіс Дьюбоз була жива, він, здається, був радий моєму товариству, коли ми ходили до неї читати. І раптом, буквально за одну ніч, у нього з’явилася зовсім інша система цінностей, яку він намагався нав’язати мені: кілька разів він навіть пробував указувати, як я маю поводитися. Одного дня, у розпалі сварки, коли він загорлав: «Час уже тобі стати справжньою дівчинкою!» — я розридалася і побігла до Келпурнії.

— Не переймайся надто через містера Джемі...— почала вона.

— Містера Джемі?

— Що ж, він уже достатньо дорослий.

— Ніякий він не дорослий, просто його треба відлупцювати як слід, от тільки сама я з цим не впораюся.

— Золотко,— сказала Келпурнія,— що ж я можу зробити, коли містер Джемі росте. Йому нині більше хочеться бути на самоті, займатися своїми хлопчачими справами. А ти можеш частіше зазирати на кухню, коли засумуєш. Нам знайдеться що робити тут удвох.

Початок літа обіцяв бути гарним: хай Джемі собі як знає, а до приїзду Ділла мені і з Келпурнією буде непогано. Вона, здається, раділа, коли я навідувалася на кухню, а я, спостерігаючи за нею, починала розуміти, що дівчинкою бути далеко не так просто.

Літо прийшло, а от Ділл усе не приїздив і не приїздив. Я отримала від нього листа з фотографією. У листі він писав, що тепер має нового батька, який і був зображений на знімку, і тепер йому доведеться залишитися в Меридіані, бо вони планують побудувати великий рибальський човен. Батько його юрист, як і Атикус, тільки значно молодший. Новий тато Ділла мав приємне обличчя, і я раділа, що Ділл отримав такого тата, але моїм сподіванням прийшов кінець. Наприкінці листа Ділл написав, що кохатиме мене вічно, щоб я не хвилювалася, бо він приїде й одружиться зі мною, тільки-но роздобуде достатньо грошей, і просив, щоб я йому обов’язково відповідала.

Отже, я мала нареченого, але це не дуже-то мене втішало за його відсутності: якось я про це раніше не думала, але літо — це Ділл біля ставка, з цигаркою, зробленою з мотузки; це блиск в очах Ділла від чергових планів виманити Примару Редлі; це швидкі цілунки мимохідь, які я отримувала від Ділла, варто було Джемі відвернутися; це взаємне бажання не розлучатися. Коли він був поруч, життя видавалося буденним; без нього життя ставало нестерпним. Я не могла втішитися цілі два дні.

Мало того, ще й законодавчі збори оголосили позачергову сесію, і Атикус поїхав з дому на два тижні. Губернаторові заманулося зішкрябати декілька мушель, якими заріс корабель нашого штату; у Бірмінгемі пройшли сидячі страйки; черги по хліб у містах ставали довшими, фермери біднішали. Проте всі ці події були дуже далекі від нашого з Джемі світу.

Одного ранку ми здивувалися, побачивши у газеті «Монтгомері едвертайзер» карикатуру з підписом «Мейкомський Фінч». На ній Атикус, босоніж і в коротких штанцях, був прикутий до парти: він щось старанно писав на грифельній дошці, а навколо лихословили якісь розгнуздані дівчата.

— Це комплімент,— пояснив Джемі.— Він робить те, що, крім нього, не зробив би ніхто.

— Як це?

Серед нових якостей Джемі з’явилася ще й неабияка зарозумілість, яка мене страшенно дратувала.

— Розумієш, Скауте, це от як реорганізувати податкову систему округів абощо. Мало хто цим цікавиться.

— А ти звідки знаєш?

— Відчепися, не бачиш, я читаю газету.

Я відчепилася. І пішла на кухню.

Келпурнія лущила горох. Раптом вона сказала:

— Просто не знаю, як нам бути в неділю з вашою церквою.

— Та нічого. Атикус залишив нам гроші на пожертву.

Келпурнія примружила очі, і я зрозуміла, про що вона думає.

— Кел, ти же знаєш, що ми будемо чемні. Ми вже роками гарно поводимося у церкві.

Келпурнія, вочевидь, пригадала одну дощову неділю, коли ми були в церкві без батьків і вчителів. Залишені напризволяще, учні прив’язали до стільця Юніс Енн Симпсон і віднесли її до котельні. А потім дружно повернулися до церкви і забули про неї, слухаючи собі проповідь, як раптом пролунали жахливі удари по трубах опалення, і вони не стихали, поки хтось не пішов дізнатися, що там коїться, і не привів Юніс Енн, яка твердила, що не хоче більше грати мученика Шадраха[16], хоча Джемі Фінч і сказав, що вона не згорить у пічці, якщо її віра достатньо міцна, але в котельні аж надто жарко.

— Та чого ти, Кел, це ж не вперше Атикус залишив нас самих,— протестувала я.

— Так-то воно так, але він завжди переконується, що з вами буде вчителька. А цього разу і словом про це не обмовився — мабуть, забув.

Келпурнія почухала потилицю. Раптом вона усміхнулася.

— А ви з містером Джемі не хотіли б завтра піти зі мною до нашої церкви?

— А можна?