Читати книгу - "Біґ Мак. Перезавантаження"

Виглядав переконливо й компетентно. Відвів мене вбік.

– Послухайте, – сказав. – Можна з вами зробити інтерв’ю?

– Можна, – відповів я. – А ви були на нашому концерті?

– Був, – сказав журналіст. – Але мова не про це. Нам потрібне інтерв’ю про тоталітаризм.

– А про концерт?

– Ні, – твердо стояв він на своєму. – Про тоталітаризм.

– Може, зробімо так, – спробував я поторгуватися, – спочатку про тоталітаризм, а потім трішки про концерт?

– Ні-ні, – не погодився він. – Краще просто про тоталітаризм. Ось у вас хто-небудь постраждав від тоталітаризму?

– У мене? – перепитав я.

– У вас.

– Безперечно, – запевнив я його. – Дідусь із татового боку.

– Чудесно, – утішився він. – Ви нам розкажете про це?

– Розкажу, – погодився я.

– А зможете розказати про це німецькою? – ускладнив завдання журналіст.

– Німецькою? Німецькою навряд чи – у мене словниковий запас невеликий, я мало дієслів знаю. Навряд чи з таким запасом дієслів можна розповісти про тоталітаризм щось цікаве. Може, я краще українською?

– Ні-ні, – далі наполягав він. – У нас є вже багато записів українською. Потрібно, аби про тоталітаризм було сказано ще й німецькою.

– Ну гаразд, – погодився я.

– А ваші колеги, – повернувся він до музикантів, – можуть щось розказати на цю тему? Можливо, у них теж хтось постраждав від тоталітаризму? – з надією запитав він.

Я теж подивився на музикантів, котрі допивали другий ящик пива, доки я тут розводився про тяжке тоталітарне минуле.

– Ні, – сказав, – у них ніхто не постраждав.

– Ну, добре, – розчаровано мовив журналіст. – То що ви можете розказати? Коли ви вперше дізналися про тоталітаризм?

– У дитинстві, – відповів я, подумавши.

– У дитинстві? – здивувався він. – Ви вже в дитинстві знали про тоталітаризм?

– Так.

– А від кого ви про це дізнались?

– Від дідуся, – чесно відповів я. – З маминого боку.

– Він бачив це на власні очі?

– Так.

– І що?

– Нічого. Він сталініст.

– Хто?

– Сталініст, – пояснив я. – Фанат Сталіна.

Журналіст подивився на мене як на людину, котра наговорює на власного дідуся.

– Як це, – не зрозумів він, – людина пережила тоталітаризм і лишається фанатом Сталіна?

– Так, – спробував переконати його я.

– А ми можемо зробити інтерв’ю з вашим дідусем? – несподівано запитав журналіст.

– Ну, це навряд чи, – злякався я.

– Ми можемо до нього приїхати, – запевнив мене журналіст.

– Не треба, – попросив я.

– Чому?

– Він зовсім глухий, – пояснив я.

Журналіст із розумінням кивав головою, в очах його читалось: ясно, що глухий – жертва тоталітаризму все-таки.

– Ось, – продовжив я. – Так що він вас усе одно не почує. Краще вже я з його слів…

На Заході дуже легко зробити кар’єру, правильно відповідаючи на поставлені питання. Головне потім не повертатися додому.

10

Що в нас зостається по всьому? Наша пам’ять і наш досвід. Пам’ять позбавляє нас ілюзій, досвід лишає надію.

Міста, у яких ми народилися й виросли, змінюються містами, у яких ми зупиняємося й у яких облаштовуємося на довший час. Країни, які ми відкриваємо для себе, ніби старі книги, мешканці чужих мегаполісів, котрих ми розглядаємо, мов кіногероїв, не надто розуміючи їхньої мотивації, проте з інтересом спостерігаючи за їхньою поведінкою. Кордони, які ми долаємо безкінечну кількість разів і які насправді не так розділяють, як відокремлюють, даючи нам можливість подивитись одне на одного з відстані. Я далекий від того, аби виступати проти кордонів.

Кордони не стосуються моєї пам’яті, так само як її не стосується тоталітаризм чи корупція. Моєї пам’яті стосуються низькі хмари над будинками Будапешта, сірі дунайські хвилі, які тягли в собі потопельників, почорнілих від вологи чоловіків без сердець та черевиків, без годинників і надії повернутися додому. Моєї пам’яті стосуються старі шахи, у які грали турки на Темпельгофі, моєї пам’яті стосуються кораблі в Гамбурзі, трюми яких світилися, мов різдвяні апельсини. Усе інше мене мало стосується, у всьому іншому я погано орієнтуюся, тому намагаюся про це не говорити. Мені більш подобається говорити про речі сумнівні, оскільки в розмовах про речі сумнівні завжди з’являється легкість. Що мені лишається робити з моєю родинною міфологією? Лишається переповідати ці дивні історії з минулого тисячоліття як щось сокровенне й анекдотичне, позбавлене жодного сенсу й захищене від тліну та забуття. Моя пам’ять не потребує точності, вона потребує пристрасті й вогню, який спалахує між планетами, над маленькими містечками Східної Європи, освітлюючи наші сновидіння зсередини, роблячи їх, ці сновидіння, яскравими й коштовними. Головне – твої сновидіння, усе інше можна вигадати.

Я сидів у готелі, у Східному Берліні, свіжого вересневого ранку. Речі зібрав ще звечора. Потрібно було звідси вибиратися. За вікном було видно телевізійну вежу на Александерпляц. За плечем стояли привиди друзів, котрі потрапили під розстріл у передмістях Варшави. Були вони в картатих піджаках і піжонських капелюхах. Занепокоєно оглядали мою торбу.

– Нє, – говорив один, – не пропустять. Знайдуть.

– Хуй там знайдуть, – не погоджувався інший. – Провезе. Головне – не панікувати.

– Не провезе, – переконував його інший. – Нариють, ось побачиш.

– Не нариють, – нервував інший. – А нариють – що за проблеми? Відкупиться.

І вони задоволено розсміялися. Була тепла рання година. Небо нагрівало червоні дахи й порожні берлінські вулички. Повітря пахло осіннім інеєм. Сонце рухалося мені назустріч. Себто на захід.

Вокзали

Я ніколи не жив коло вокзалу, хоча завжди цього хотів. Я навіть уявляю, як це – мати поруч залізничну станцію чи дивитися щовечора з вікна на гарячі автобуси, що остигають на нічному повітрі. Шкода, що не склалося. Не так багато речей, за якими шкодуєш, але ці вокзали, що живуть своїм життям, таємним та відстороненим – вони весь час нагадують про себе, ніби речі, які ти свого часу комусь передарував, і тепер не впевнений, чи в гарних руках вони опинилися. Коли б я жив біля вокзалу, я міг би виходити на нічні вулиці, такі гамірні вдень і такі безголосі в темряві, міг би спинятися на привокзальній, купувати хліб у нічних кіосках і вітатися зі знайомими таксистами, які б навіть не пропонували мене кудись відвезти, оскільки мій дім, ось він – за рогом, зовсім близько від першої колії.

Вокзали серед ночі нагадують міста після евакуації – зачинені каси й підземні переходи ще наповнені теплим диханням, і повітря на платформах ще гірке від диму й руху, і поодинокі продавці алкоголю ще дивляться зі сподіванням у морок і пітьму, звідки мають вийти спраглі мандрівники. Але тиша вже важко осідає на будівлі й парковки, і місяць висить над вокзалом печально й покинуто, і навіть випадкові пасажири, котрі застрягли тут до ранку, зневірено замовкають, укладаючись на