Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

ближче, ніж   смоленському чи новгород-сіверському? Хто  хотів,  той  прибув. А хто  не  захотів  разом з братією своєю стати  на  ворога, того  ждати не будемо. Тож  обоз  залишимо тут під  надійною охороною, а самі  завтра вборзі, порожнем вирушимо в  степ, на  Оріль, а якщо потрібно буде,  то  й на  Самару. Вірні  люди  сказали нам   сьогодні, що  там  хан  Коб’як гуртує  сили для  нападу на  Русь, домовляється з  Кончаком, щоб   спільно ударити. Та  ми  не  дамо  їм  з’єднатися! Ударимо раніш і,  дасть  Бог, поб’ємо окаянних!

Другого  дня,  залишивши обоз на правому березі, з’єднане руське військо, що  налічувало понад двадцять тисяч воїв, вирушило на схід. Вів його  великий князь Святослав, а провідником у нього був Ждан. Самуїл же з валкою і Ждановою матір’ю попростував до Києва.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ 

1

На  привалі за  Ворсклою до  Святослава підійшов князь Володимир Переяславський. На  голові золотом сяє  шолом, міцну загорілу шию охоплює золоте ожерелля, що  одночасно  служило князеві і прикрасою, і князівською відзнакою; ліва  рука  лежить на  рукояті меча, права поправляє на  плечі червоне корзно, що  шовково шелестить під  вітром.

Зупинився, кресонув ясно-крицевим  поглядом, схилив голову.

— Отче, дозволь поїхати попереду. Вся  Переяславська земля винищена, сплюндрована. Кров тисяч переяславців і переяславок на  половецьких шаблях, сльози моїх  земляків і землячок наповнили ріки  й озера  Половецької землі, і вони стали гіркі  та солоні, як  наше горе.  Я бажаю помсти, а мої вої  — військової здобичі! Не  відмов, княже, не  зроби так, як  учинив мій  лютий недруг Ігор!

Ні,  цьому князеві не  позичати сміливості! Ні  в ратному ділі,  ні  в  розмові з  великим князем! Звичайно, він  йому дозволить іти попереду. Чому  б не дозволити? Не затишку ж шукає цей  молодий витязь, а свисту ворожих стріл, брязкоту половецьких шабель, шалу  кривавої січі! Чесний, відвертий, хоробрий! От  тільки б  стриманості більше та  розуму державного — на  користь Руській землі!  Та цього, на  жаль, бракує не  тільки йому...

— А якщо не дозволю, то ти і мою  землю потолочиш так, як  Ігореву? — не  стримався від докору Святослав.

— Ні,  отче,  твою  не потолочу, — коротко відповів Володимир. — Але любові і поваги до тебе  не  матиму!

— Дякую за відвертість... А попереду йти дозволяю. Ждана  візьмеш провідником. Тільки будь  обережний, не  заривайся!  Важливо не для одного себе  славу  здобути, а принести користь усьому війську... Візьмеш під свою руку молодших князів з дружинами і дві тисячі берендейської кінноти. Знайди мені  Коб’яка і наведи під мої  стріли!  А я йтиму за тобою на  день  путі...

— Дякую, отче-князю. Не  зариватимусь! Але  й  хребта половцям не покажу!  — Молодий князь випростався і глянув за далекий набосхил, ніби  сподівався вже  зараз уздріти там ворога.

Кілька днів  рискав Володимир понад Оріллю у пошуках половців, та все  даремно. Бурчав на  Ждана:

— Де  ж  вони поділися, ті  кляті степовики? Невже запримітили нас?  Знаходимо пригаслі попелища та  обглемедані  кістки на  покинутих стійбищах, а самих — як  вітром поздувало!

Ждан спантеличено знизував плечима. Справді, де  ж поділися половці? Там, де тиждень чи два тому  їздили вони з вежами-юртами, де випасалися отари овець, табуни коней та  гурти  худоби, де  гасали, об’їжджаючи гарячих жеребців та кобилиць, молоді джигіти, там  тепер було  пусто. Тільки орли-стерв’ятники при  наближенні війська нехотя здіймалися вгору  та посвистували ховрахи.

Де ж поділися половці? Що  задумав Коб’як?

Перша зустріч відбулася на шостий день  в межиріччі між Оріллю і Самарою. Вранці, коли вої,  поснідавши, лаштувалися до походу, прискакали на  змилених конях сторожі.

— Половці!

З-за далеких горбів  показалися кінні половецькі роз’їзди. Згодом темною хмарою викотилась уся  орда.

Князь Володимир зрадів. Нарешті! Настала хвилина, якої він  ждав  кілька літ! В його  руках  немале військо, і він  усій Русі  покаже молодецьку хоробрість і військовий хист! Сьогодні   він  або  голову складе, або  зламає хребта Коб’якові!

Він  скочив на  коня, покликав князів, наказав готувати до бою  полки. По  праву  руку  від себе  поставив Святославового  сина Гліба  з дружиною і його  тезку  Гліба  Юрійовича, по ліву — Мстислава Романовича Смоленського і Мстислава  Володимировича, сам  же  «с  протчими» став  у бойовий ряд  посередині. Сказав коротко:

— Братіє, велю  держатися всім  укупно! Із бойового ряду нікому не  виїжджати! Вперед не  зариватися і ззаду  не  залишатися! Хто  покаже ворогові хребет, тому  ганьба на  віки вічні!  Хто  зніме Коб’якові голову, а найпаче — приведе на аркані, тому  честь  і слава!

Руські полки,  швидко перегрупувавшись, зібралися в один невеликий, але  міцний кулак. Над  ними замайоріли барвисті корогви, прапорці, піднялися вгору  і застигли густо,  мов  щітка, довгі  списи з блискучими крицевими наконечниками. Черлені щити яскраво горіли в промінні ранкового  сонця.

Всі були  готові до бою.

2

На  протилежному боці, на  горбах, став  Турундай, тесть Коб’яка, з ханами Содваком, Єксною, Тетією та  Бараком. Це  був передовий загін  хана  Коб’яка, який, про  всяк випадок  відтягнувши свої  роди  аж  на  Самару, рушив з великим військом на Русь.  Правда, йому  не пощастило приєднати до себе  полки хитрого Кончака, що  не  хотів  посилення і прославлення свого суперника в міжусобній боротьбі за  владу над  Половецьким степом, але  він  мав  достатньо сил, щоб погромити порубіжні руські поселення і захопити там велику військову здобич, а головне — худобу,  якої  так  мало  залишилося у половців після важкої зими.

Турундай відірвався  від  Коб’яка на  половину денного переходу. Побачивши перед  собою порівняно невелике військо  урусів, він,   незважаючи на  немолоді літа,   загорівся, мов  хлопчисько, бажанням здобути перемогу і прославитися серед  родів  своїх.  Під  його  рукою шість  тисяч джигітів — немала сила!   І він, не   гаючись і  не   вагаючись,  кине  їх в атаку!

Він  важко сидів  на  гнідому огиреві, огрядний, рідковусий.  Кругле брезкле обличчя його  потемніло від весняного сонця, а вузькі чорні очиці пильно вглядаються удалину, де червоніють руські щити. Хай  червоніють! Не  встигне сонце піднятися на  половину свого кола, як  він  повергне ті щити додолу, а уруських богатирів пов’яже по десятку, як валахів, і пожене у кіш  Коб’яка!

Стугонить серце старого хана, стугонить радістю. Він наказує худому, кістлявому ханові Єксні, що  сидить у сідлі прямо, мов  жердина, розпочати атаку  лівим крилом, а запальному, бистроокому Содваку — правим, щоб   охопити урусів, узяти в лещата і не  випустити жодного.

— Та князів мені, князів захопіть! Живих чи мертвих! — напучував хан  своїх  підлеглих. — З мертвих здеремо скальпи