Читати книгу - "Балакучий пакунок"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Тобто якби в мене було це зілля… Це, звичайно, тільки припущення… То я б міг із вартового перетворитися, наприклад, на ватажка зграї? — вовкулака облизнувся.
— Авжеж, — підтвердив Етельред, — поза всякими сумнівами. Не дивуйся, якщо ваш головний після того, як втре цю чарівну субстанцію собі у хвіст, оголосить себе королем вовкулаків.
— Тут… ну… в пляшці його досить багато, — замислено пробурмотів вовкулака.
— Так, — погодився Етельред, — навіть забагато для одного.
— Слухай-но, а може, ти дозволив би мені трішки капнути цього й собі на хвіст? — попросив вовкулака. — Тобто одну малесеньку краплинку, таку малесеньку, що головний і не помітить.
— Ну, не знаю, не знаю, — засумнівався Етельред. — Усе-таки це подарунок, я не маю права.
— Ну, будь ласка, — жалібно канючив вовкулака. — Тільки одну краплиночку! Він ніколи в житті не дізнається, а я буду вдячний тобі до кінця днів.
— Ну, — знехотя протяг Етельред, — тільки одну краплинку, обіцяєш?
— Так, так, так, звичайно, обіцяю, — закивав вовкулака. — Тільки одну краплинку.
Етельред простягнув йому пляшечку, а той вихопив її, відкоркував і вилив увесь вміст собі на хвіст. Діти відчули сильний гострий запах медичного спирту з їхньої аптечки, який вони взяли, щоб дезінфікувати подряпини й синці.
— Ага! — тріумфально вигукнув вовкулака. — Я тебе обдурив і вилив усе. Тепер я стану королем вовкулаків. Тепер я найнебезпечніший, найлютіший і найстрашніший. І почну я з того, що з’їм тебе, жалюгідного жаболаку.
— Ну, це ми ще побачимо, — сказав Етельред, вихопив із вогнища жарину і кинув її на хвіст вовкулаці.
Спирт спалахнув, хвіст вовкулаки охопило полум’я.
— Гар-р-р, — загарчав вовкулака, — мій хвіст, о мій хвіст!
— Це називається лікування вогнем, — гукнув Етельред.
— У-у-у! — завив вовкулака і забігав довкола вогнища. — Мій хвіст! Мій хвіст!
— На твоєму місці я побіг би і занурив його у воду, — порадив Етельред.
Виючи від болю, вовкулака послухався поради, вибіг із печери і стрімголов кинувся до моря. Його хвіст палав, наче смолоскип.
— Хай трохи побігає, — Етельред зірвав маскувальну вату. — А тепер будемо вас звільняти.
— Етельреде, ти був неперевершений, — сказала Пенелопа.
— Це неймовірно! — продовжив Пітер.
— Чудово! — додав Саймон.
— Так, — сказав Етельред і зашарівся, — я гарно його розіграв, але ж саме цього і вчать асів-шпигунів. Проте мені здається, що я не зможу розв’язати ці вузли.
— У мене в кишені є складаний ніж, — нагадав Саймон.
— Як ти нас знайшов? — запитала Пенелопа.
Етельред розклав ніж і заходився розрізувати мотузки.
— Ну, — сказав він, — коли я прийшов до човна і побачив, що вас нема, то в мене мало не стався серцевий напад. Але дурненька пташечка-гикавка розповіла мені, що сказала Пенелопі і що Пенелопа вирішила робити. І тоді в мене знову мало не стався серцевий напад.
Звільнившись, Пенелопа почала розминати зап’ястя там, де найглибше врізалась мотузка. А Етельред взявся за Пітера.
— І тоді, панночко, — вів далі він, — я пострибав слідом за вами так швидко, як ще ніколи не стрибав, але ви, мушу визнати, теж ішли скоренько. Коротше кажучи, я наздогнав вас тільки в Мандрагоровому лісі, на галявині, де всі стежки розходяться. Я вже хотів озватися, але саме в цей момент на вас напали потвори.
Він перерізав мотузки на руках у Пітера і перейшов до Саймона.
— Ну, скажу вам, як є, — говорив далі Етельред, — перемогти всіх їх я б не зміг. Ще по одному — можна було б спробувати, але вони ніколи не виходять один на один. Тому я просто пішов за вовкулаками назирці, і коли вони подалися готуватись до «великого кусання», як вони це називають, і залишили на чатах тільки цього дурня, я сказав собі: «Етельреде, хлопче, зараз знадобиться твоє мистецтво маскування». І враз я згадав, що в мене немає маскувального одягу, а єдине, що є, — це аптечка, в якій залишилася тільки вата і ця смердюча рідина. Тож я зробив усе, що зміг.
— Ти дуже сміливий і хитрий, — похвалила Пенелопа.
— І надзвичайно розумний, — підтримав Пітер.
— І неймовірно винахідливий, — додав Саймон.
— Ой, досить, — зашарівся Етельред, — ви знову хочете мене засоромити?
— Тікаймо звідси, — сказав Пітер, — поки ці жадібні тварюки не повернулися.
Вони крадькома вийшли з печери і помчали Мандрагоровим лісом, а далі через галявину рути до моря. Було чутно, як десь вдалині виють вовкулаки, і Пенелопа аж тремтіла від страху. Нарешті діти добігли до моря і пішли вздовж берега. Пітер і Саймон намагалися знайти орієнтир, біля якого домовлялись зустрітися з Папугою.
Раптом Пенелопа озирнулася назад і з жахом видихнула:
— Дивіться! Вовкулаки!
З протилежного краю берега на них насувалась, як грізна хмара, зграя вовкулак. Очі у них блищали, язики теліпалися, мов лиховісні стяги, ікла виблискували проти місяця і здавались величезними, як печериці. Вони нюшили землю, ішли по сліду.
— Втікаймо за мис, до іншої бухти, — розпачливо крикнув Пітер. — Ми зі Саймоном будемо відганяти їх камінням, а ви з Етельредом тим часом шукайте човен.
Вони добігли до мису і подерлися на скелю. Пітер вилазив першим — аж раптом зупинився:
— Т-с-с-с, — прошепотів він. — Там, по той бік скелі, хтось є. Може, вовкулаки хотіли відрізати нам шлях до втечі і прислали сюди іншу зграю?
Усі завмерли. Їхні серця шалено стугоніли. Прислухались. Якусь хвильку було тихо, а далі почувся голос:
— Щоби зробити справді смачну запіканку, я завжди додаю дрібку розмарину і чебрецю, трішки полину і цибулі, а потім ще доливаю найкращої мадери.
— Ти кудись поспішаєш? — запитав інший голос.
— Це Освальд! — закричала Пенелопа. — Освальд і Фенелла!
Вони видряпались на скелю і побачили перед собою човен із Папугою і Фенеллою на борту, а збоку, на мілині, лежав Освальд. Ззаду вже долинало сопіння і гарчання вовкулак та гуркіт каміння, що осипалося з-під їхніх лап. Діти з Етельредом швиденько зістрибнули зі скелі в бухту і щодуху побігли до човна.
— Папуго! Папуго! Допоможи! — кричала Пенелопа. — За нами женуться вовкулаки!
— Ах, вовкулаки! — вигукнув Освальд. — Зараз подивимось.
Він підплив до бухти, вислизнув на берег і своїм великим синім тілом заступив дорогу вовкулакам. Тоді набрав повен ротисько морської води і виплюнув її просто на хижу зграю, ніби з пожежного шланга.
Потужний струмінь води вдарив у перших вовкулак, і ті позадкували зі скавулінням і тихим гарчанням.
— Лихі невиховані потвори, ще й камінням кидаються, — мовив Освальд, знову набрав повну пащеку води і випустив на вовкулак, які тепер чимдуж кинулися навтьоки.
Тим часом Папуга перелетів на плече до Пенелопи і цьомкнув її у вушко.
— Моя люба, найдорожча Пенелопо, — сказав він, — я такий радий, що ти жива-здорова. Нумо швидше всі у човен.
Вони сіли в човен, відштовхнулись від берега, відпливли далеченько і тоді покликали Освальда, який все ще бешкетував на березі: ганяв вовкулак то туди, то сюди, поливаючи водою, і сміявся. Почувши, що його кличуть, він відразу покинув ту мокру справу і поплив до своїх друзів, а втомлена і розлючена зграя залишилася ні з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Балакучий пакунок», після закриття браузера.